Юлія Левіт
У край далекий в тихий час
Піду. Ти навіть не помітиш.
Колись казали "ми" і "нас",
Тепер ― десятою дорогою обійдеш.
Ми знали ― разом завжди будем,
Із життя запам'ятається
І до тебе прийде в певний час.
Не тільки, що добра стосується,
А й те, що колись образило нас.
І будем казати "не знаєм, забули",
Сьогодні уночі прийшов чудовий сон,
Він дав мені красу чарівну подивитись.
Була я у невіданих краях немов,
Я бачила метеорити, що готові битись.
Ці яскраві зорі і великий темний ліс
Задумайся над тим, що бу̀ло,
Задумайся над тим, що є.
Колись ми кожне слово чули,
Колись ми вірили, що ненависть не б'є.
Це помилкою стало в одну мить,
У тихий час, у добру пору
Я сяду у траві під вишнею.
Візьму я ручку і паперу гору ―
Почну творити у душі із піснею.
Згадаю про поля і маки,
Не варто думати про горе,
Не треба говорити про сумне.
Для тебе це лиш крапля в морі
І скоро крапля ця мине.
Із нами часто щось трапляється ―
Люблю вишневий сад,
люблю, коли у нім
осінній листопад.
Люблю своїх батьків,
люблю своє життя,
До долу хилиш свої очі ―
Від мене ти збираєшся піти.
Та не спитав ти, чи я хочу,
Життя з тобою зберегти.
Ти думаєш, що все дається легко,
В часи, коли людині
Не хочеться нічого,
Коли печаль та сум
Грають своє соло.
Коли в житті є втрати,
Все далі у простір душі ―
Там нічого не існує.
Прямуємо у ті кутки глухі,
Де сум із часом все зруйнує.
Ми будемо чужі для всіх ―