Майя Свириденко
Ветерани це ті –
Хто кували мечі на орала.
Хто країну з руїн підіймали
Хто сіяли хліб і косили
О другій годині ночі
Зайшла в хату Мила.
- Де ти, моя люба дочко
Так довго ходила?
Все чекала, виглядала,
Ходила на ганок,
Промінчик сонечка ласкавий
Вже кличе в гостоньки весну.
Хмарки біленькі, як кораблики,
Що в морі синьому пливуть.
Дерева налились бруньками,
Вже ожива озимина,
Хоч молодість наша пройшла непомітно
Як завжди відходить весни ніжний цвіт,
Душа залишилась іще молодою,
Вона не старіє від прожитих літ.
Вже виросли діти, онуки зросліють,
Та сняться, буває, ще райдужні сни.
Ваші роки… у вирій птиці
Їх підняли, їх не вернуть назад,
Хай би напитись з юності криниці,
Та не знайти ніяких тут порад.
Своє життя перелили у пісню,
Що живе серці вже не один рік.
Повернулася до дому
З поля бабця Віри
Й побачила у вікні
Здоровенну дірку
В оборот взяла онука
Воно дуже швидко:
В сніжки бавились хлоп’ята,
Володя і Толя.
Только ховавсь від ударів
За стовбур тополі.
Та попала ненароком
Сніжка прямо в личко.
- Ці пігулки, - каже лікар
Дідові Мусію
На воді треба вживати,
Тоді краще діють.
Похитав дід головою
- Сказати посмію
Я кохаю Галю й Валю,
Тетяну й Агату.
Всіх кохаю, а дівчат
В селі багато.
Валя станом, як тополя,
- Просипайся, чоловіче,
Де таке ведеться,
Пізно п’яним причвалав
Й досі не проснешся.
- Забрів вчора до куми
- Дуже болить права нога
Ходжу, як каліка.
- Ця болячка притаманна
Похилому віку.
- Ні лікарю, я не згоден,
(Завдав вам мороки)
- Чи були ви з болячкою
Ще у кого-небудь?
- До аптекаря заходив,
Може дасть що треба
- Уявлю яку дурницю
Міг він лише дати.