Тіна Карабанович
Під чужим небом
Світить чуже сонце
Чужі руки
Довгі…Жовті
Дні розлуки…
Твої-мої муки…
«Шукав її,
як запах літа…
Шукав її,
як квіти по весні…
по листю жовтім восени…
холодної зими…
«І більше не пахнуть підсніжники…
весна…
І більше не тепло від чаю…
І більше не чути кохаю…
брехня…
І ще один вірш
молитвою рядків
Три сльози…
Обітниці
й зірки…
Впустила за водою
і той вітер,
що з тобою…
Приніс мені зажуру
і рути цвіт,
Білий птах,
Веде мене твій шлях.
Де ховають твої крила небеса.
Невловимая краса.
Хмари, мов сліди,
Що залишив ти.
Роздягни мене…
тонко й ніжно
до струни…
Обніми мене навічно
серед вітрів
і чиїхось листів…
Залиш мені на спомин…
не сонце,
Вірний рицар міій, зажди…
Серце вільне ти прости,
за докір світлого мовчання…
Десь там знову хтось
вмирає від кохання…
Навчись на світі чесно жити…
Притомились очі і душа,
скажи милий, то моя вина?
Хто ж владарює над світом-
правда й брехня…
маячня…
Самовнушання, панти
Срібло…мої листи…
Печать на обличчі для гри.
Ти тільки не продайся
так дешево…
Не чужі і не коханці,
ми в любові самозванці.
Сама собі війна,
Вхід у матрицю відкрито.
Все на світі, наче
в замкненому колі.
Як слова, що живуть
зі мною на папері.
Відчиняють різні двері.
З ким танцюєш милий…
Хто друг тобі,
а хто твій ворог…
В чиїх лодонях цукор…
на чиїх ще стигне порох….?
З ким співаєш милий…
Де спочине серце…
І ось дуель
Самотня леді у авто…
Хто ж тебе образив…хто?
Хто зламав твої чарівні крила…
Чи той, кому ти вірила?
За ким тужила…мила?
І стигне кава-
знов кермо…
А так любила ти давно
