Oleksander Dowbak
Розбурхані води глибоких морів –
Очі в неї.
Навіщо побачив? Навіщо зустрів
Їх вир у своїй одіссеї?!
Я оголошував їй війну, і слав послів,
Дарунки з Ганзеї…
В пошуках омріяної волі
все по тих же розбовтаних коліях
Возом, ледве-ледве поволі,
Світ тягнеться за старими волами
Сіро-чорного кольору
Де-не-де світлі плями,
Колись Гавриїл був янгол, а тепер поштар;
Його знайшли в полі непритомним. Відігріли.
Дали роботу. Зробили посвідку, поставили штамп
І визначили обшар
Куди листи з газетами носити. І підозріле
Минуле пілота ВПС вкрив шар фарб
Ми тратимо ночі в безсонні на старості літ -
і це не примхи старечі, не звички, не вік.
Не одержимість. Хоча, чому б ні?
Ми - на сторожі, ми все ще на війні,
Що триває незримо.
Попри зливи і грози ми ще при пам’яті та здоровім глузді.
Триває перепис живих та облік мертвих.
Блукають писарі краєм,
Вписують, викреслюють, податки, пожертви,
Стверджують, що без попередження Бог не карає,
Хіба що аж надто впертих
Може просто стерти! –
Збережи себе на згадку,
Закарбуй по віки вічні;
Мандри наші - то придатки
на бажання пересічні,
манівці та пересадки…
то незбіги, то накладки
Я перестрів тебе на твоїй стежці долі
І викрав мов розбійник і поволік
В неволю,
З тих пір
часу минуло багато - втратив лік.
Просипалось вдосталь солі,
Вже чути як в зимові, здавалось непробудні, сни
Тихеньким дзюркотінням юнь весни
Просочується, щоб згодом перейти у гамір літа!
А там і осінь не мине. Ошатна. Стигла. Світла.
І птахи перелітні
Подадуть сумні свої нам голоси.
Я можу перев’язати твої рани тільки добрим словом,
Та й то sotto voce*.
А воно, буває, випурхне і не зловиш!
І чкурне собі в теплі краї в кращі умови
Охоче.
А хтось стверджуватиме, що й не бачив ніколи його в очі!
Буває, спомини набирають характеру параної,
І мури Трої
не витримують ворожої навали.
Я згадую побажання одне з оказії такої,
проголошене давно
І, мабуть, тоді ще не мною:
Коли опускаються руки -
Розчохляйте крила!
Викидайте зайве з кишень!
Надлишок веде до могили
лишень!
Янголи ви чи круки
Як в довгій сумній повісті
З вікна на восьмім поверсі
споглядатимемо руїни свого світу.
Здається, все як було: внизу торгують совістю,
вдень цвітуть квіти
і вночі зорі світять;