Oleksander Dowbak
Ми тратимо ночі в безсонні на старості літ -
і це не примхи старечі, не звички, не вік.
Не одержимість. Хоча, чому б ні?
Ми - на сторожі, ми все ще на війні,
Що триває незримо.
Попри зливи і грози ми ще при пам’яті та здоровім глузді.
Це був один з тих рідких днів в житті,
Коли відчуваєш себе ніби щойно вийшов на волю
По довгих роках ув’язнення.
Умовно-дострокове. Мені. Виявляється, у долі
Є версія GT.
Але й тут ми тьмяніємо та в’язнемо;
Наші шафи набиті скелетами,
Поштові скриньки заповнені вщерть
Забутими листами. Не золотими еполетами
Прикрашені наші старі мундири. Хвостами,
Полишеними скаженими кометами,
І зір на небі всього вже тільки чверть!
Триває перепис живих та облік мертвих.
Блукають писарі краєм,
Вписують, викреслюють, податки, пожертви,
Стверджують, що без попередження Бог не карає,
Хіба що аж надто впертих
Може просто стерти! –
Ми були вірянами горливими,
Запеклими неофітами. Подекуди аскетами
Для свічника істини чистою оливою
Якщо йти за власними анкетами.
Та дійсне хтось зловісно замислив
Підтвердженням на вислів,
Пекло потихеньку тліє в кожному з нас,
Навіть у найдобріших, що звуться святими.
Ладне спалахнути завше і повсякчас-
Потрібен лиш стимул:
Іскра чи вітру вихор… от луснув дверима…
Дав строкача…
Все точно так, як стверджують підручники з фізики:
Власною гравітацією здатен
Кожен з нас
Хоч, на жаль, інколи з запізненням,
Викривляти
довкола себе простір і час,
Письменники і поети живуть ще й понині
На просторах Лемурії і Гондвани,
Ще досліджують там незвідані місця…
І нові горизонти. Нові стани.
Старі шафи і скрині,
Лептопи, кава, м’які дивани,
Черепахи часу долають лабіринти простору,
Розлякуючи зграї ворон на своєму шляху,
Прогризли тунель в стіні за постером
І втекли в ніч глуху
Ці шаблезубі панцерники-родстери…
Обрій схуд,
Стара звичка до відривних календарів
Зумовлена з причини дуже простої:
Бажанням нагадувати собі, скільки б не старів:
Життя не має форми нескінченного сувою,
Що плата через одноденний тариф
знімається гарантовано, без простою;
Не сповнюють бажання, а залишають глибокі вирви
По собі падаючі зірки.
І ми замислюємось: хто з блаженного небуття нас вирвав
І втілив у шляхетні безхатченки-сірки?
Нам видавалось, що життя було тихим і мирним,
А виявилось, що наскрізь пронизують дірки
Взимку
стають довшими
не ночі, а вечори -
такий досвід
самотніх людей.
(серед таких і ми)