Юлія Рябченко
На краєчку північного сяйва дрімає вічність...
Чи дасть вона шанс збудувати новий ковчег?
Чи буде можливість ще раз перевірити міцність
Запакованих жадібним людством у пластик планет?
Всі кричать про кохання, кричать, але мало хто любить...
Наче діти примхливі, що хочуть усе і завжди...
Той самий день, та сама ніч,
Весняний вітер у волоссі…
Я знаю – зараз ти не спиш,
Та не питай як це вдалося.
То ллється музика чи кров?
То доля зламана чи гілка?
Забути... бути... як усе болить,
і слухати підвечір шепіт хвиль...
і вічність наче поруч, через мить,
і можна доторкнутись без зусиль...
Кохання-сонце гріє і мовчить,
Лишилися спогади... П'янкі і гіркі, як дим.
Я хочу туди, де колись я тебе не знала.
Зануритись в хвилі нестерпно болючих днин
Де ми є чужі, і окремо йдемо одним шляхом.
Лишилися спогади, гострі, як лезо життя,
Маленький інтроверт в моїй душі
не може більше бачити людей,
він хоче море кави і віршів,
морозиво, ромком і сто дверей...
І я не знаю, що тепер робить
з маленьким, але впертим психотипом:
Не зловити і не відпустити,
все тому, що не знаєш як —
тане ніч павутинням сивим
в запорошених болем снах...
Та залишився чай з лимоном,
перший щебет ранкових пташок,
Пухлина мозку чи душевна рана?
Ненависна тобою чи кохана?
Яка різниця - деінде чи поруч?
Немає серця чи воно ліворуч?
На небі бути чи в ядрі земному?
На чужині лишитись чи додому
Слова порожні і пусті пустопорожнім,
на тлі потворної війни ми так не схожі,
і крила стали наче хрест... куди летіти,
коли під поглядом небес вмирають діти...
Заклякле тільце притиска до серця мати,
тобі ж аби під хохлому все розписати,
Дивні дні... та ще дивніші ночі...
сни і кава з присмаком артхауса,
доля не сміється вже — регоче,
як поганий хлопчик, що знущається:
у вікно жбурляє каменюки,
при нагоді сіпає за коси,
Казка пахне чабрецем, материнкою,
А дерева гнуться, гнуться під вітром,
Колискові засинають під небом,
Місяць ллє гречаний мед понад степом,
І зникають у повітрі печалі,
Що хотіла, що чекала, стрічала,
Виявляється, я можу без тебе жити,
сміятися вголос, дивитись Сола,
чарку текіли з кумою вжити,
лизнувши з долоні дрібної солі...
Виявляється, я можу без тебе спати
Твоя нерухомість,
моя невагомість…
між нами відлуння…
що маєм натомість?
знеструмлене місто…
запалені ночі…