Юлія Рябченко
В будиночок, біля якого цвіте мигдаль,
Де гноми садові вмикають під вечір ліхтар,
Щастя приходить з роботи, читає книжку,
Готує улюблений чай і годує кішку,
Пече для гостей пиріг, поливає квіти,
Щастя не стримує сміх і лоскоче діток,
Лишилися спогади... П'янкі і гіркі, як дим.
Я хочу туди, де колись я тебе не знала.
Зануритись в хвилі нестерпно болючих днин
Де ми є чужі, і окремо йдемо одним шляхом.
Лишилися спогади, гострі, як лезо життя,
Тому що їй подобається це –
Ховати крила, жити, наче люди,
Кохати ніжно, вірно, без прелюдій,
Цілуючи усміхнене лице…
Дивні дні... та ще дивніші ночі...
сни і кава з присмаком артхауса,
доля не сміється вже — регоче,
як поганий хлопчик, що знущається:
у вікно жбурляє каменюки,
при нагоді сіпає за коси,
Забути... бути... як усе болить,
і слухати підвечір шепіт хвиль...
і вічність наче поруч, через мить,
і можна доторкнутись без зусиль...
Кохання-сонце гріє і мовчить,
Казка пахне чабрецем, материнкою,
А дерева гнуться, гнуться під вітром,
Колискові засинають під небом,
Місяць ллє гречаний мед понад степом,
І зникають у повітрі печалі,
Що хотіла, що чекала, стрічала,
Лише на кордоні світів затихає вітер...
В такі тихі дні не доходять листи з того світу...
А, може й доходять, та хто їх уміє читати:
по хмарах, по листю, по гущі з ранкової кави?..
Хто їх доставляє відомо, але не точно —
Коли богу сумно, працює собі листоношею,
Слова порожні і пусті пустопорожнім,
на тлі потворної війни ми так не схожі,
і крила стали наче хрест... куди летіти,
коли під поглядом небес вмирають діти...
Заклякле тільце притиска до серця мати,
тобі ж аби під хохлому все розписати,
Казка, крила, кораблі
Повертають нас додому,
Ми залишимось в СD
Та на дисках в Google photo...
Кава, книга, крем-брюле
Зачекались нас у місті,
Я загубилась у твоїх світах,
Я захлинулась темрявою снів,
Знайди мене по плутаних слідах,
Дістань мене із банки павуків,
Притисни міцно там, де серця стук,
Вгамовує тупі, нещадні болі...
Той самий день, та сама ніч,
Весняний вітер у волоссі…
Я знаю – зараз ти не спиш,
Та не питай як це вдалося.
То ллється музика чи кров?
То доля зламана чи гілка?
На краєчку північного сяйва дрімає вічність...
Чи дасть вона шанс збудувати новий ковчег?
Чи буде можливість ще раз перевірити міцність
Запакованих жадібним людством у пластик планет?
Всі кричать про кохання, кричать, але мало хто любить...
Наче діти примхливі, що хочуть усе і завжди...