Лев Ковський
Коли повітря наповнюється димом
І рани гнійні зживають докупи,
Радій, немов дитина,
Радій, що не можеш забути.
Минулого дня найбільшу втому,
Життя пройдешнього найтяжчу втрату,
Пароплави будуть плисти,
Жодна сила їх не зупинить
І поки на суші густі ліси
Відбивають собою тіні,
Пароплави будуть плисти
Вперед, до своєї мрії.
Наснись мені цієї днини
Бо лиш тобою я живу
Хай сонце, небо й вічні хвилі
Несуть тобі любов мою
І відстані нам не завадять
Він вдягався на цвинтар,
Сьогодні його ховають.
Можливо, труну вкриють листям.
Гарним, жовтим, опалим.
Можливо, поверх підуть квіти,
Вона була з минулого століття,
Нас розділяла тріщина віків.
Як подолати в собі це сумління?
Як перейти нам цю межу світів?
Вона була з минулого, далеко,
Є ти і я, разом це Ми
І словом тим багато можна, що сказати.
Є ти і я, і наше Ми
Зуміє всяке подолати.
Й нехай Воно будує злісні плани,
На все свій час, але для нас —
Таких розкутих, без прекрас,
Без болю, зради і відраз,
Де наш той час, де наш?
Можливо, він забув про нас,
Забув звести обох той час,
