Лев Ковський
Вона була з минулого століття,
Нас розділяла тріщина віків.
Як подолати в собі це сумління?
Як перейти нам цю межу світів?
Вона була з минулого, далеко,
Коли повітря наповнюється димом
І рани гнійні зживають докупи,
Радій, немов дитина,
Радій, що не можеш забути.
Минулого дня найбільшу втому,
Життя пройдешнього найтяжчу втрату,
Пароплави будуть плисти,
Жодна сила їх не зупинить
І поки на суші густі ліси
Відбивають собою тіні,
Пароплави будуть плисти
Вперед, до своєї мрії.
Він вдягався на цвинтар,
Сьогодні його ховають.
Можливо, труну вкриють листям.
Гарним, жовтим, опалим.
Можливо, поверх підуть квіти,
На все свій час, але для нас —
Таких розкутих, без прекрас,
Без болю, зради і відраз,
Де наш той час, де наш?
Можливо, він забув про нас,
Забув звести обох той час,
Наснись мені цієї днини
Бо лиш тобою я живу
Хай сонце, небо й вічні хвилі
Несуть тобі любов мою
І відстані нам не завадять
Є ти і я, разом це Ми
І словом тим багато можна, що сказати.
Є ти і я, і наше Ми
Зуміє всяке подолати.
Й нехай Воно будує злісні плани,
