Орест Саказ
Мої почуття, мої хвилювання,
Насправді нікого й не зацікавлять .
Яка вже різниця?
Що на думці я маю.
Коли я далеко, коли я вмовляю.
Коли в моїм серці,
А нині все ж тепло,
Тільки ти ось холодний.
Ти не позбудешся смерті,
А цей стан, — він природній.
Твоє тіло, душа,
Завдяки мені зникають.
Та як зупинити це полум'я?
Коли руки мої вкрилися кров'ю.
Коли замість веселощів,
Діти мріють про смерть ворогів.
Невже ми мусимо віддати життя?
Лише щоб дихати вільним повітрям.
Відчиняються двері,
І заходиш в них ти.
У твоїх очах немає, —
Ні тієї краси, ні того,
Оспіваного болю,
Дурний та мрійливий.
Я у дивному краю.
Не знайоме це місце.
Лишень учора був вдома,
А сьогодні як птиця —
Полетів у незнані,
Мамо, я щойно вбив людину.
Зробив це так безжалісно.
Можливо вже не в перше.
Зробив це так байдуже,
Сприйняв це за належне.
Надмірно чорнило проливши.
Повільно я витер усе рукавом.
Зіпсувавши рядки свого вірша.
У думки журливі поглинув.
Ось для кого, рядки ці пишу?
