Вероніка Донецькова
Місяць – ти тільки марення думок,
Які живуть в моїй душі.
Колишніх спогадів ковток,
Ти – одночасно світло й тінь в мені.
Завжди ти був моїм натхненням,
Любов – лише солодка біль,
Коли шепочеш тихо: «Розумій
Мої бажання, цілі і думки».
Любов розквітне в небі навесні.
Любов – лише солона сіль,
Залишиться отрутою, як біль.
Солоне море… Солоне літо…
У щось зелене було сповите.
Воно мені грало на струнах прибою
І шепотіло, що вічно зі мною.
Вічне море… Вічне літо…
Літо, літо, літо
Сонечком зігріте,
Хмарками прикрите,
Травинками сповите.
Радість ти приносиш
Липень мій, ти завжди зі мною,
Ти мовчиш, як хвилі весною.
Липень мій, ти завжди в мені:
На землі, на сонці, на війні.
Синє море бачу в своїх снах,
Блукаю в них, як птаха в небесах.
Море – мене так манить глибина,
Що там насправді, невідомо.
Це місце дуже загадкове
І дивовижні всі твої місця.
Мені казали, що тебе бояться,
Це смішно, адже я тебе люблю.
Колискові сни мовчання,
Тихий відблиск від стіни.
Божевільні мрії і бажання,
Відзеркалені в мені.
Довгий темний сумний вечір,
Порожнеча у душі.
Нам здавалося, що війни ніколи не буде,
Нам здавалося, що щасливими будуть люди.
І навіщо все ненароком змінилось назавжди?
Ми хотіли так, щоб було все як завжди.
Нам здавалося, що ми звернемо гори,
Нам здавалося, що ми перепливемо море.
Рано вранці на Дніпровських кручах
Кобзар із кобзою зустрічає смуток.
І сумує так серце, що вогнем палає
І співає кобзар, долю проклиная:
«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Ти розквітнеш під мирним небом,
Ти розправиш великі крила.
Назавжди ти в моєму серці,
Назавжди ти мене полонила.
Ти не маєш іншої цілі,
Як залишитись посеред болю.
Мій скарб – мої книжки,
Моя любов і мудрість.
І споконвіку на віки –
Моя безмежна гордість.
Книжки – мої духовні ліки,
Моя обітниця свята.
Янголи не живуть у пеклі,
Немає там місця їхнім крилам.
Янголи лиш несуть надію
В душі тих, в кого немає вже віри.
Янголи бачать людину наскрізь:
