Володимир Каразуб
Я пригадую рис з яблуками, що так любив з холодним молоком.
Пригадую захаращений чагарниками і дикою малиною покинутий сад із домом
До якого мене відправили.
Пригадую величезну галактику паперівок у тім саду
І як збивав їх надломленою сухою гілкою.
І час не час, і мед – полин,
Залиш, кажу тобі ці спроби,
Хай правда серцем верховодить,
А темні пристрасті покинь.
Пролий любов на марлю дня
І ніч залишить сірий попіл,
Минулась буря роздумів твоїх,
Ти все порозкидав догори дриґом.
З нудьги напишеш безсердечний вірш,
І злість бере, що їх вже ціла книга.
15.10.2023
Губи довкола шерехатої кісточки язика.
Персик спогадів, напоєні трепетом щоки,
Корали поцілунків, жага океану, зорана китовим плавником.
Запах моря.
Чи чуєш?
Чуєш.
Сотню знайдено, двісті втрачено,
Двоє вибраних, дві в умі,
n-забутих і 0-допобачених,
Двоє списаних на письмі.
В серці－жодної, погляд －спрощений.
Ходять тисячі містом слів.
Так звучить правда: поскрипом шафи до якої підійшла жінка.
Так звучить місто.
«Хіба не дивно, — казала вона розповідаючи про пожежу, —
Я почула голоси людей через вікно.
Вони кричали, аби я виходила, бо в домі щось загорілося».
«Виходь, Анно, пожежа!»
Буває, так, що сон тебе торкне
Серед читання, в ніч, приспавши очі
І потім враз прокинувшись себе
Питаєш сам, о боже і навіщо
Відважився на вбивсто? Як посмів?
Розлийте мовчання налитого вщерть
Серця тієї, що випила тугу,
Звуками.
Ноти тектимуть під акомпонемент
Рікою журливою,
Ріками, фугою.
Дерева проганяли тишу висохлим листям,
І все ж була тиша. Був простір позбавлений голосів,
Обтесане повітря, в якому вітер не розносив
Стружку автомобільних сирен.
І я побачив, як блискавка розчахнула дерево.
А тоді дістав нотатник і записав:
Коли вже вуста твої стали ромбами,
І в коробки «Брілло» спакували повітря пронизане
Духом часу в якому відбилось тривогами
Двадцяте століття на руїнах античності та класицизму.
Я,
Приміряю часом маску навмисного варвара
тим не менше, знаю – не маю права
І не меншає світ, щоб сказати тобі – люба.
Я вірив у провидіння, у босі ноги, що носять сандалії,
А з ними і тим хто кричав: - Варрава, -
В повітря (що подих бога), з якого тебе й придумав.
Дощ починався тричі:
вперше полопотів кількома краплями
упавши на листя яблуні,
що устами ночі прошепотіли:
ти,
