Денис Бондар
Ти думаєш, що не болить мені?
- По тобі і не скажеш.
Як цегла в долі піраміди -
Розсиплюся і все впаде.
Ти думаєш не плачу я?
На взльоті вже чекаєш де впадеш.
Боже, я вже ніби доросла людина, і почуття мають бути не такі контрастні.
Але ж сука, як дитина, їй богу, сміюся, і так сильно сумую напрасно.
Мені б і далі від себе втікати, а із за неї вдивляюся на риси власні.
І через неї, свою волю над собою втрачаю, через її риси властні.
Боже, я ж ніби цинічна людина, ніби мав би і далі черствим бути.
Ранковий звіт:
Тиша.
Зсередени іржавий скрегіт,
Вигризає дірку голодна миша.
Переливаю з пустого
В порожнє.
Хибний погляд, хитрі очі,
Ловлять бога серед ночі.
Дим цигарки жаром віє,
Як у Ремарка, герой п‘яніє.
І дотик подушечок пальців, по вологій, ще тримтячій шкірі,
Привіт. Мовчим. Знаю. Без думок про тебе засинаю. Колись. Тепер. Навіщо.
А осінь вже минає, мене по тобі не ламає - курю і п‘ю будь що.
В тобі себе не шукаю, нічого не відчуваю. Поглядом. Наскрізь. Ледащо.
Мрію, та не літаю, на ті самі граблі ступаю. Знаю, буде краще.
Привіт. Як Сама? Вітаю! Тобі вірші не читаю, інколи слова віщі.
Без участі перемагаю, на щось там ніби впливаю - моі власні хащі.
Я жадаю, щоб ти так сумував за мною, як за єдиними теплими днями, цього року.
Я проти тебе обернула твою ж зброю, і ти сам піддався цьому палкому пороку.
Ти дізнався, як це жертвувати собою, коли зусилля твої не вартували уроку.
Кожен день я була готова до бою, а ти коханням називав всю цю мороку.
І ми так живем. Пекельною, цією жагою.
Інколи, розмовляючи з кимось,
Підіймаючи ту, чи іншу тему,
Забуваєшся, що той, хтось,
Може бути поза контекстом.
І в цій єдності остаточній,
І в потоці бурхливих думок -
Окрім спраги душевної нічого,
Нічого за стінами, тонкими, ламкими.
Що в полишених хатах - не хвилює нікого,
Що ще за тими чорними вікнами, широкими?
Серце оминає світла, до болі, пекучого,
Думками про смерть, смердючими, липкими,
Квітень цвіте, холодною квіткою в небі,
Зсипаючи пил на стяги забутих історій,
Від сорому вона біліє, і біліє в озлобі.
Де видно, щоб гарне й квітуче, від болі
Могутньої зкорчене, не ставало потворним?
Де було, щоб гарне саджали в скривавленному полі?
Мені все важче вдається собою не бути
і на поверхню повільно вилазить, той,
Проблемний.
Як жало з отрутою, просто старайся оминути
Мене лякають стани….
В яких у голові моїй не прокладаються маршрути.
Й коли я загубився, в своїх дзеркальних гранях,
Ти виїхала, міським, увечері, з грейпфрутом.
Мене лякають стіни…
Хоч і в стосунках, я бути звик агорафобом,
Run! Run!
Better Run!
Keep going, please keep going