Мар’яна Пильник
Буває день, коли сяєш
ясніше за сонце.
Буває ніч, коли сльози твої
темніші за її тиху чорноту.
Та лише крок
поміж їхньою білістю та темнотою
*
Філософія втомлює –
вона забирає легкість,
вішаючи на плечі ваготу питань.
Філософія рятує –
вона дарує легкість,
я торкаюсь до слів опівночі,
щоб ніхто не бачив моїх перетворень
і ось
мене майже немає -
я прозора, зникома.
Без тіла - без пам’яті.
Із спокою, що виростає всередині
повільно, але впевнено,
як перше листя..
Із цього спокою народження весни
можна так багато промовити.
Можна бодай трохи чесніше розповісти
шукаючи свого сліду,
перегортаю сторінки слів –
все менше синього видно
в їхній крихкій тіні.
Лише чорні галки на білих полях,
Слова проростають крізь контури тіл
і промовляють до Нього,
до Того, хто кличе.
І ти, мов трава,
немов сад,
здоганяєш себе на півслові,
Бути:
вдихати і видихати,
приймаючи в себе цілий світ
тут і зараз.
Речі, що ковтають простір
замість повітря,
стискають кордони життя
до одного короткого подиху
—
Пливу до берегів Твого слова –
торкаюся його тіла,
дзвінкого, як літній дощ,
пересіяний через сито вечора
і
воно озивається до мене
Піднявшись на вершину гори,
відпускай за вітром
всі сумніви й спогади.
Не залишай навіть слів,
бо вони найбільш оманливі.
Ми стрибаємо крізь прірви несказаного
у обійми днів
у світ,
як у потяг.
Тут крізь вікна вітер показує нам
пейзажі наших душ,
Зводиться дощ на горбатих вигинах хмар.
Краплі, як трави, ростуть на небесних стежках синьооких.
Із тіні серпня тихо надходить вона — осінь.
