Максим Марков
Поет забув принцеси голос,
тендітні руки, ніжний сміх.
Усе - лиш спогади розлуки,
лишився всіх останніх втіх.
Змив її запах з серця й тіла,
А я досі ще вас двох не забув,
серед неба ви цілі сузір'я.
Я сам винен, що довго так бовдуром був,
і вже вирвав усе своє пір'я.
Як ви там, я не знаючи, вірю у те,
Я кричу «на добраніч, цей Світ!»,
і лиш чую своє «вже світанок!».
Я усім передам лиш «привіт»,
не прокинусь я більше на ранок!
Меня больше не прёт от твоих сообщений,
и я больше не тот, из компашки друзей.
Я в тебе не ищу никаких искушений,
из разбитых сердец я построил музей.
Ведь я больше не тот, из толпы воссиявший,
Я тебе не люблю,і твої кляті руки.
твій голос і сміх я вже чути не можу.
Епохи війни ми почуємо звуки,
без тебе, від світу зведу огорожу.
Ескізи фатальної дії життя,
Твоя помада на моїй сорочці,
і твої руки теж в моїх руках.
Та все для «нас» скінчиться у цій точці,
я твоїх мрій побачу тихий крах.
Від твого парфуму солодкого,
В тебе столько сил,
и столько труда.
Полежи на плече,
не спеши никуда.
В тебе столько боли,
Любов - лише мед і отрута,
солодка, запашна, смертельна.
Ніколи людством не забута,
і в жертвах виборі ретельна.
Ніби хижак, вона полює,
Життя без мата,
як солдат без автомата.
Якщо нема патронів,
кидається граната.
Парень, мужчина, дед,
а внутри всё такой же мальчишка,
как бы дорого не был одет,
помнит детское своё пальтишко.
И первый конструктор, и палку,
Останній рік вчимось у рідних стінах,
і далі не назвемось «школярі».
Будемо згадувати все ми по хвилинах,
і будуть плакати батьки і матері.
Цей рік обов‘язково провести,
В твоїх руках тепліше дому,
поруч не відчуваю втому,
тебе нікому не віддам.
Ти мій вогонь в холодні ночі,
ти - вихідний у дні робочі,
