Максим Марков
Поет забув принцеси голос,
тендітні руки, ніжний сміх.
Усе - лиш спогади розлуки,
лишився всіх останніх втіх.
Змив її запах з серця й тіла,
Я кричу «на добраніч, цей Світ!»,
і лиш чую своє «вже світанок!».
Я усім передам лиш «привіт»,
не прокинусь я більше на ранок!
Меня больше не прёт от твоих сообщений,
и я больше не тот, из компашки друзей.
Я в тебе не ищу никаких искушений,
из разбитых сердец я построил музей.
Ведь я больше не тот, из толпы воссиявший,
Я тебе не люблю,і твої кляті руки.
твій голос і сміх я вже чути не можу.
Епохи війни ми почуємо звуки,
без тебе, від світу зведу огорожу.
Ескізи фатальної дії життя,
В тебе столько сил,
и столько труда.
Полежи на плече,
не спеши никуда.
В тебе столько боли,
Любов - лише мед і отрута,
солодка, запашна, смертельна.
Ніколи людством не забута,
і в жертвах виборі ретельна.
Ніби хижак, вона полює,
душа твоя очистилась від бруду.
Зі мною до світанку ти балакала,
і не зважала на слова дурного люду.
Не впевнений, що можу це все дати,
бажання всі пропалює судини.
Життя без мата,
як солдат без автомата.
Якщо нема патронів,
кидається граната.
Парень, мужчина, дед,
а внутри всё такой же мальчишка,
как бы дорого не был одет,
помнит детское своё пальтишко.
И первый конструктор, и палку,
Ми з вами ніхто,
ніби щось незбагненне,
спокійними кроками
йдемо в пітьму.
І ніби шаблі,
Останній рік вчимось у рідних стінах,
і далі не назвемось «школярі».
Будемо згадувати все ми по хвилинах,
і будуть плакати батьки і матері.
Цей рік обов‘язково провести,
В твоїх руках тепліше дому,
поруч не відчуваю втому,
тебе нікому не віддам.
Ти мій вогонь в холодні ночі,
ти - вихідний у дні робочі,
