Максим Марков
Зі святом привітав би,
але бар‘єр стоїть.
Ні слова не сказав би,
але душа кортить.
Бажаю щастя й жити,
На скрипучому ліжку,
серед ночі, живий.
Складаю думок доріжку,
поки ніж на столі кривий.
Не манить і не чарує,
Я у цій найтендітнішій дівчині,
почуттів не плекаю ніяких.
Її форми давно були вивчені,
без примушень, проблем усіляких.
Її душу, мов море у давність,
Міледі, моя люба,
для вас складаю вірші.
І на гіллі від дуба,
піднімемось до виші.
Моє натхнення набуває сили,
Я брехав, і робив це красиво,
та найбільше брехав собі.
Та моє існування, не диво,
має сенсу, як моря в трубі.
Я брехав, і забув де є правда,
Я убив би тебе,
прострелив твою голову,
закопав би в саду,
і забув хто ти є.
Жалюгідний і добрий,
Не потрібно мені ваших форм,
і тіла коханих частин.
Годі цих еротичних реформ,
досить меду з цукрових тростин.
Ваша усмішка на фотографії,
А хочеш,
я в тебе закохаюсь?
Ти щось мені грізно торочиш,
але я цього не лякаюсь.
То хочеш цього, чи ні?
Втопи мене в своєму морі,
один з найкращий моїх снів.
Я прокидатися не хочу,
таки і спав би сотні днів.
В твоїх обіймах потопаю,
Я істерично радий,
усьому, що вже пережив.
Поганому й хорошому,
побачив і купу див.
Без них я не був би собою,
Сузір‘я у формі жубри,
із каменю серце розбилось.
Між хвилями зникли скарби,
і сонце горіти втомилось.
Весь сад огорнувся у горе,
Я заряджу рушницю,
і страхом і журбою.
Мою любов, дурницю,
не називай собою!
Тікай, йди геть, подалі,