Неоніла Гуменюк
Стеливсь туман холодний
Полем і долиною,
Лісами й оболонню.
Плив він сірим човником
По ставку старому.
Поки ясне сонечко
Доленько не вишивай,
Радості білою, прошу
Наше життя прикрашай.
Нитку блакитну любові
Вплети у віночок життя
І на його рушникові
Яскраво так палає скрізь,
Слова освідчення в любові
Прийду сказати їй у ліс.
Туди, де бігало дитинство,
Човником юність відпливла
І літечко цвіло так дивно,
Мені здалося, що твоє ім"я.
Скільки би не минуло літ і днів,Його теж промовлятиму і я.
Бо дороге воно, як і ти сам
Такий коханий, рідний і близький,
У світі ти один лише такий
І я тебе нікому не віддам.
Н а старій розлогій вербі,
Розвіяв її руде листя
І плавать пустив по воді.
Кружляють сніжинки в повітрі,
Лягають собі на траву.
Зима поцілунки-привіти
Голівки долу похилили,
Бо важко їм тягар нести.
Одне стебло - квіток багато,
Мов у намистечку в росі.
Захоплюватись й дивуватись
Не перестанеш цій красі.
Між хлібів та буйних трав
І поміж берізок в"ється,
До ставочка поспіша.
Між вербичок вона стала
І спустилась до води,
Берегом попрямувала,
На столі рум"яні пироги.
Це прийшла у гості свята Трійця:
Бог Отець, Бог Син, Бог Дух святий.
Кропить всіх свяченою водою,
Що хвороби віджене і зло.
То ж помолимося щиро із тобою
Кригою, мов ковдрою укрившись
І верба дрімає. похилившись,
Лиш тихенько щось шепоче вітер.
Мабуть колискової співає
Чи розповіда цікаву казку.
Та сніжок легесенько кружляє.
Відшукаю швидко я лінію долі,
По ній прочитаю я твій шлях життєвий,
Чи крутим він буде чи, може гладеньким.
Він, на жаль ніколи гладким не буває,
Ось тому й людина в біду потрапляє,
Фізичні й душевні отримує рани,
Додому з перемогою прийшов.
А син його був ранений в "Афгані",
За що, скажіть пролив свою він кров?
Онук на сході України нині
Боронить землю від своїх "братів".
Із парубком Кленом
Міцно обнялися так
На траві зеленій.
Він шепоче про любов
Берізці тихенько,
Засоромилася знов,
