Steev Kurts
Я пам’ятаю лиш червоне око ,
що злобно дивилось десь аж ген звисоти
промокле взуття , туман над болотом
живими не вийти нам з даної гри .
Провила сирена , наче плач мандрагори
Господні пси eпохи постмодeрну,
Долоня ввeрх -цe крила чи протeст ？
Наслідники жалю ,гeльмінти сeрця ,
А люди після вас , чи іім ви подаштe ？
Ви судитe , ви гонитe -кати ！
У прірву мою падав не стілець:
у мою прірву полетіли замки.
І я кричав у неї …я молив
лиш як безодня у безодню стане.
У темряву , у час * , в богів
на межі розпачу й безумства ради
Добрий день мамо ,бачиш я прийшла
Запізно правда не тоді як звала ,
Я так … я була глуха
У той момент тебе не требувала .
Я інші справи мала - це ж життя !
Я б все віддав , щоб Вас не знати
і не кохати відчаєм моїм,
у осені Ваш адрес не питати
і не стрічати нові кораблі .
Я б все віддав ,щоби змінитися
утримати неспинний час
Ми люди істини прості
Ми голуби зруйнованого Риму
Вже вийшли з бухти кораблі
І з ними разом ми , пливемо до загину.
Згорів жертовник і в вогні
Мені тебе обіцяли ….
Твою руку і твою любов
Однак , я не знав , що Монтекі
Першим в серце , у твоє ввійшов
Я не знав , що його ти бажала
Дайте нам віри іти за богами,
Дайте нам сили бороти ворогів,
Дайте надію , щоб зцілювати рани
І дайте вина , бо ми ще живі
Ми хочем напитись , до розуму втрати ,
Якби ви знали ?… – не кажіть !
Лиш не кажіть , що ви все знали ?!
Й байдужі були від знання
Якого краще б не дізнались
Лиш не кажіть , що Ви жаліли
На Кавказьких горах , що не мають краю
стогне , кричить Прометей ,
за що він старждає ?
дужеє тіло до гори прикуте ,
на розтерзання дощам , завірюхам .
на розтерзання орлу гірському ,
Пустіть її - вона спішить:
на зустріч , що давно минула .
Століття тому , чи лиш рік
вона , безсовісно – забула
Можливо… або ж не прийшла
Колись давно закінчиться війна
колись і хтось повернеться додому
на дійтей обійстя спалене до тла
могилу вирити пророку .
у заростях тернових цвинтарях
