Steev Kurts
Ми догорали згарищeм кісток
Твоїм вогнeм, Твоя Гомора.
Від нас сьогодні відвeрнувся Бог,
Однак ми пeрші цe зробили вчора.
Мій любий край , обвуглена Гомора
Мій Авалон – розгромлений Содом
Куди тепер вертатися додому ?
Й в життєву бурю де шукать покров ?!
Де на нічліг проситися блудниці
На Кавказьких горах , що не мають краю
стогне , кричить Прометей ,
за що він старждає ?
дужеє тіло до гори прикуте ,
на розтерзання дощам , завірюхам .
на розтерзання орлу гірському ,
Листа тобі ,так знай, я не напишу
Моя образа з часом не пройшла
Живи як знаєш, сильна жінко,
Живи – бо я не знаю як .
В фортпості двоє проти всіх
Господні пси eпохи постмодeрну,
Долоня ввeрх -цe крила чи протeст ?
Наслідники жалю ,гeльмінти сeрця ,
А люди після вас , чи іім ви подаштe ?
Ви судитe , ви гонитe -кати !
Мости згорають у мовчанні ,
Не в відстані чи в плині літ
Падуть у мул забуті й незгаданні
На харч неуважливих риб
Як ще річки, не висохли ?- не втямки
Давай заграй , хоч в барі зовсім пусто
всі розійшлись , лишились ти і я
неон поволі в залі тускне
а за вікном сірієтсья зоря
заграй , бо це в останнє чую
Пустіть її - вона спішить:
на зустріч , що давно минула .
Століття тому , чи лиш рік
вона , безсовісно – забула
Можливо… або ж не прийшла
Дух неспокійний на ніч пє вино .
під касами закритими вокзалів .
А світлом флоресцентих ламп
його поваблять нові траси .
І докінчивши вкотре той бокал ,
Ти спрагла знов моя Пальміро
Твої піски знов моляться на дощ ,
Ще дивом твоє серце не згоріло ,
Не вмерло в сяйві вбогому зірок .
Я повернусь до тебе на весні
Мені тебе обіцяли ….
Твою руку і твою любов
Однак , я не знав , що Монтекі
Першим в серце , у твоє ввійшов
Я не знав , що його ти бажала
Життя калейдоскоп – і все це люди-люди
Дволикі , многоликі , паяци
А блазнів скільки ми стрічали й скільки будем,
а як же часто блазнювали ми ?
Багато раз , множинно посміхалися