Юра Орловський
Я йшов уздовж кладОвища поночі,
Яким же довгим був цей випадковий шлях,
Невимушено відвертались очі,
Але в горлянку учепився страх.
Скажу вам чесно, що тоді не думав,
Очікування і розчарування.
Дерева голі мов голки стирчать
З червоно - чорної земної тверді.
Незламна віра і поневіряння.
Біла стрічка, мереживом вишита,
Оперізує , тисне зап’ястя,
Рівчаками тату часом вибита,
Чергуваннями щастя й не щастя.
Суцільний голод і суцільну ситість
Поєднані в зерно одне бажаю.
Блаженний спокій і свята відкритість.
Я часто думаю про те, чого не маю.
Хвилинний сум і не хвилинну радість
Біль чужий – близькодалекий,
Рівновіддалений від нас.
Чому між душами парсеки
Пустопорожніх дій і фраз?
Якби ж то школу збудувати
Дім – це для повернення і покидання,
Взаємопорятунку в настрої скрутнім,
Всерозуміючого вчасного мовчання
І сміху щирого й лункого наче грім.
Це дім.
Пливи, прошу, пливи,
Ми ще не в тихім доці
Й церковні корогви
Не в мороку мороці.
А я десь там, посередині,
Де м'якотілі й невмолимі,
Неприступні і ранимі,
Посередні й особливі.
І безстрашні й малодушні,
Об'єктивні та неслушні,
Убив, підняв, ще раз убив,
І так до божевілля знову й знов.
Самообман невинності – аперитив,
А потім реквієм як лейтмотив у кров.
Та він пручається і здушено кричить,
Такі вечори нізащО не відлинуть.
Сконає і тіло і навіть думки.
Людина народжена,врешті, загинуть,
Та ці вечори не бояться пітьми.
У них ні «а вчора», у них ні «а завтра»,
Люби людей і у любові будеш
Не рудиментом, а важливим видом.
Без цього цілісності не здобудеш,
Не станеш повноцінним індивідом.
Люби людей, яких любити важко,
Під дощем я її годував нектарином,
Краплі стікали з долоні в рукав.
Бігли, сміялися поміж зупинок,
Лиш світлофор марафон припиняв.
Так все було невловимо щасливо,
