Юра Орловський
Ллється прохолода над рікою,
Немов стихійна врівноважена вуаль.
Я на мосту стою, жаль, не з тобою,
Та за обох дивлюся у волинську даль.
А ти десь там, де море й кілометри,
Не дай нажертися своєму егоїзму,
Хай з голоду помре, зловісник, ну а ти
Врятуй святе від муки нігілізму,
Візьмись за власну шкуру й трусони.
Не дай низам загарбати висоти,
Петро - святий, людина, друг Христа.
Хоч вірив і любив – та відцурався.
Історія повчальна й непроста,
Він жив і помилявся – та не здався.
У морі плавав, закидавши сіті,
п'ятий поверх вартовою вежею
вікна настіж щілини у вічність
холодними пальцями рук відстежую
струн і самотності звиклу незвичність
між кришкою piano і флажолетом
Символізує жовтий у флористиці розлуку,
Але для мене зараз – це панно самотності.
Троянди жовті вздовж бульвару незворотності
Протягують у тріпотінні змерзлі руки.
Нашіптує їм вітер про годину скрути,
Дивно вдалось розтектися теплу
Фібрами тіла і духу. Сама ж ти
До цього возвЕла зболілу стіну.
Але фіолетом і білим ромашки.
НІде душі більше сховку шукати,
Біла стрічка, мереживом вишита,
Оперізує , тисне зап’ястя,
Рівчаками тату часом вибита,
Чергуваннями щастя й не щастя.
Поміж станцією «Арсенальна»,
Де наліво дорога (якщо йти з метро),
І Печерською Лаврою душеєднальне
Є місце, що зцілює, живить нутро.
Найбільше корисне – у «бабине літо»,
Очікування і розчарування.
Дерева голі мов голки стирчать
З червоно - чорної земної тверді.
Незламна віра і поневіряння.
Сімка ти. Ну що тут ще сказати?
А це число ніяк не перепреш.
Тобі потрібно все контролювати,
А скрупульозністю із ніг мерця зірвеш.
П'ятірка я. Ну що тут ще сказати?
Чорніє черню по усіх клітинах,
Закривши пори на іржі замок,
І світ і світло відгородить павутина,
Лишивши тільки чорний смог думок.
Довбе киркою у горі печеру,
Пливи, прошу, пливи,
Ми ще не в тихім доці
Й церковні корогви
Не в мороку мороці.
