Юра Орловський
Обволікла чоло знебарвлена заграва –
Як Вічне сяйво обрій перейшло.
Хай буде ж вакуум до мрій ласкавий,
Без провороту щоби лезо увійшло.
Та знерухомило чуття пісків пустелі,
Біла стрічка, мереживом вишита,
Оперізує , тисне зап’ястя,
Рівчаками тату часом вибита,
Чергуваннями щастя й не щастя.
Дім – це для повернення і покидання,
Взаємопорятунку в настрої скрутнім,
Всерозуміючого вчасного мовчання
І сміху щирого й лункого наче грім.
Це дім.
Дивно вдалось розтектися теплу
Фібрами тіла і духу. Сама ж ти
До цього возвЕла зболілу стіну.
Але фіолетом і білим ромашки.
НІде душі більше сховку шукати,
Люби людей і у любові будеш
Не рудиментом, а важливим видом.
Без цього цілісності не здобудеш,
Не станеш повноцінним індивідом.
Люби людей, яких любити важко,
п'ятий поверх вартовою вежею
вікна настіж щілини у вічність
холодними пальцями рук відстежую
струн і самотності звиклу незвичність
між кришкою piano і флажолетом
Сімка ти. Ну що тут ще сказати?
А це число ніяк не перепреш.
Тобі потрібно все контролювати,
А скрупульозністю із ніг мерця зірвеш.
П'ятірка я. Ну що тут ще сказати?
А я десь там, посередині,
Де м'якотілі й невмолимі,
Неприступні і ранимі,
Посередні й особливі.
І безстрашні й малодушні,
Об'єктивні та неслушні,
Біль чужий – близькодалекий,
Рівновіддалений від нас.
Чому між душами парсеки
Пустопорожніх дій і фраз?
Якби ж то школу збудувати
Поміж станцією «Арсенальна»,
Де наліво дорога (якщо йти з метро),
І Печерською Лаврою душеєднальне
Є місце, що зцілює, живить нутро.
Найбільше корисне – у «бабине літо»,
Плесо жовтувате прагне вітру,
Хоч не зима, а просить той мусон,
Бо дотиків сезон – це саме літо,
Коли дають-приймають в унісон.
Вже ніжності тепла сповна всотало,
І знову вибір - шальки терезів .
Посилилось тісне ярмо вагань
У круговерті прісно-млосних днів,
Надій, здобутків і розчарувань.
Пробачилося те, що надто важко,
