Юра Орловський
Ллється прохолода над рікою,
Немов стихійна врівноважена вуаль.
Я на мосту стою, жаль, не з тобою,
Та за обох дивлюся у волинську даль.
А ти десь там, де море й кілометри,
Було, іду по вулиці і, ненароком,
Пронизуюся поглядом чужим.
Телепортуюся крізь око оком
У душу синтезом чуднИм.
Немовби струмом переймаю
Не дай нажертися своєму егоїзму,
Хай з голоду помре, зловісник, ну а ти
Врятуй святе від муки нігілізму,
Візьмись за власну шкуру й трусони.
Не дай низам загарбати висоти,
Біль чужий – близькодалекий,
Рівновіддалений від нас.
Чому між душами парсеки
Пустопорожніх дій і фраз?
Якби ж то школу збудувати
Такі вечори нізащО не відлинуть.
Сконає і тіло і навіть думки.
Людина народжена,врешті, загинуть,
Та ці вечори не бояться пітьми.
У них ні «а вчора», у них ні «а завтра»,
Пливи, прошу, пливи,
Ми ще не в тихім доці
Й церковні корогви
Не в мороку мороці.
***
Ураганом по нам просвистало кохання,
Гаряче з холодним зійшлось - розійшлось.
І винагорода бува покаранням,
І те ж покарання буває на щось.
Під дощем я її годував нектарином,
Краплі стікали з долоні в рукав.
Бігли, сміялися поміж зупинок,
Лиш світлофор марафон припиняв.
Так все було невловимо щасливо,
Я йшов уздовж кладОвища поночі,
Яким же довгим був цей випадковий шлях,
Невимушено відвертались очі,
Але в горлянку учепився страх.
Скажу вам чесно, що тоді не думав,
Суцільний голод і суцільну ситість
Поєднані в зерно одне бажаю.
Блаженний спокій і свята відкритість.
Я часто думаю про те, чого не маю.
Хвилинний сум і не хвилинну радість
Плесо жовтувате прагне вітру,
Хоч не зима, а просить той мусон,
Бо дотиків сезон – це саме літо,
Коли дають-приймають в унісон.
Вже ніжності тепла сповна всотало,
І знову вибір - шальки терезів .
Посилилось тісне ярмо вагань
У круговерті прісно-млосних днів,
Надій, здобутків і розчарувань.
Пробачилося те, що надто важко,
