Юра Орловський
Символізує жовтий у флористиці розлуку,
Але для мене зараз – це панно самотності.
Троянди жовті вздовж бульвару незворотності
Протягують у тріпотінні змерзлі руки.
Нашіптує їм вітер про годину скрути,
Я йшов уздовж кладОвища поночі,
Яким же довгим був цей випадковий шлях,
Невимушено відвертались очі,
Але в горлянку учепився страх.
Скажу вам чесно, що тоді не думав,
Плесо жовтувате прагне вітру,
Хоч не зима, а просить той мусон,
Бо дотиків сезон – це саме літо,
Коли дають-приймають в унісон.
Вже ніжності тепла сповна всотало,
Потяг завіз нас кудись не туди,
Такі автономні і горді.
Запропонуєш ковтнути води?
Ні, дякую, боляче в горлі.
Дерева великі й малі за вікном
Пливи, прошу, пливи,
Ми ще не в тихім доці
Й церковні корогви
Не в мороку мороці.
Люби людей і у любові будеш
Не рудиментом, а важливим видом.
Без цього цілісності не здобудеш,
Не станеш повноцінним індивідом.
Люби людей, яких любити важко,
Сімка ти. Ну що тут ще сказати?
А це число ніяк не перепреш.
Тобі потрібно все контролювати,
А скрупульозністю із ніг мерця зірвеш.
П'ятірка я. Ну що тут ще сказати?
густіли містом пальта
і світ навкруг сірів
та раптом по асфальту
дощець задріботів
розкрились парасолі
мов шапки у грибів
А я десь там, посередині,
Де м'якотілі й невмолимі,
Неприступні і ранимі,
Посередні й особливі.
І безстрашні й малодушні,
Об'єктивні та неслушні,
Поміж станцією «Арсенальна»,
Де наліво дорога (якщо йти з метро),
І Печерською Лаврою душеєднальне
Є місце, що зцілює, живить нутро.
Найбільше корисне – у «бабине літо»,
Дім – це для повернення і покидання,
Взаємопорятунку в настрої скрутнім,
Всерозуміючого вчасного мовчання
І сміху щирого й лункого наче грім.
Це дім.
Під дощем я її годував нектарином,
Краплі стікали з долоні в рукав.
Бігли, сміялися поміж зупинок,
Лиш світлофор марафон припиняв.
Так все було невловимо щасливо,
