Юра Орловський
Дивно вдалось розтектися теплу
Фібрами тіла і духу. Сама ж ти
До цього возвЕла зболілу стіну.
Але фіолетом і білим ромашки.
НІде душі більше сховку шукати,
Вчувається в словах у Ваших драма.
Я розумію – жінка, але все ж,
Я – не поліно, Ви – не пилорама,
Навіщо стільки фантастичних меж?
Пробачте, та це біг на стадіоні,
Біль чужий – близькодалекий,
Рівновіддалений від нас.
Чому між душами парсеки
Пустопорожніх дій і фраз?
Якби ж то школу збудувати
Ллється прохолода над рікою,
Немов стихійна врівноважена вуаль.
Я на мосту стою, жаль, не з тобою,
Та за обох дивлюся у волинську даль.
А ти десь там, де море й кілометри,
Біла стрічка, мереживом вишита,
Оперізує , тисне зап’ястя,
Рівчаками тату часом вибита,
Чергуваннями щастя й не щастя.
А я десь там, посередині,
Де м'якотілі й невмолимі,
Неприступні і ранимі,
Посередні й особливі.
І безстрашні й малодушні,
Об'єктивні та неслушні,
Я йшов уздовж кладОвища поночі,
Яким же довгим був цей випадковий шлях,
Невимушено відвертались очі,
Але в горлянку учепився страх.
Скажу вам чесно, що тоді не думав,
п'ятий поверх вартовою вежею
вікна настіж щілини у вічність
холодними пальцями рук відстежую
струн і самотності звиклу незвичність
між кришкою piano і флажолетом
Не дай нажертися своєму егоїзму,
Хай з голоду помре, зловісник, ну а ти
Врятуй святе від муки нігілізму,
Візьмись за власну шкуру й трусони.
Не дай низам загарбати висоти,
Потяг завіз нас кудись не туди,
Такі автономні і горді.
Запропонуєш ковтнути води?
Ні, дякую, боляче в горлі.
Дерева великі й малі за вікном
Дім – це для повернення і покидання,
Взаємопорятунку в настрої скрутнім,
Всерозуміючого вчасного мовчання
І сміху щирого й лункого наче грім.
Це дім.
густіли містом пальта
і світ навкруг сірів
та раптом по асфальту
дощець задріботів
розкрились парасолі
мов шапки у грибів