Екатерина Евстратова
Розмовляй зі мною більше, розмовляй.
Тамую спрагу я від ніжності розмов.
Від слів твоїх сильніш всіляких сяйв
в моїй тіні твій світлий ореол.
Мила, розкажи про дивний світ.
Я умею улыбаться сквозь злость.
Я умею вставать утром ранним.
Делать так что бы сердце зажглось
Но жить я умею ли, мама?
И любить я умею так сильно,
Так что б с верой и безустанно.
Блакитні очі..
Очі неба..
Хіба це все що мені треба?
Шепіт ніжний
Мрії повінь..
Коли ти ловиш напівслові?
Я стану твоєю вітчизною,
я стану твою родиною,
я буду для тебе різною,
я буду для тебе єдиною.
Я буду для тебе спокоєм,
я буду для тебе розвагою.
Ти добрий, чистий та щирий.
Мені шкода трохи тебе.
Адже долі напір настирний,
змінив з такої ж мене.
Хоча щось у душі ще гуркоче,
може лишилось, чи ні?
Ми втрачаємо мрію свою на шляху
зрозумівши її недосяжність.
Зрозумівши стежку доволі важку
та обставин життя невблаганність.
Ми втрачаємо мрію, назавжди бува
а я курю дешеві цигарки,
цитую вірші класико-попсові.
копаючись у інших та в собі
іноді гублю шляхи розмови.
а я лиш граю те, що пам'ятаю
на струнах що протерті вже до дір.
Я трохи щаслива.
Я на краплю щаслива.
Та з краплі цієї
Може вийти і злива!
Може вийти і море,
океан може вийти
О люде, люде, люде.. Подуріли!
Вже від абсурду пухне голова.
Верхівка й Рашки, й наша захворіла,
остання стадія діагнозу - війна.
І потерпають люди, прості люди.
Ветер замолви словечко за душу мою на пути.
Дрожит по неволи сердечко - боится идти..
Спой мне, ветер, родной мой.
Спой дав вялый шанс.
Уцепиться за надежду так(!) словно..
Дыханья последнего час.
Я настолько пропиталась дымом,
суетою личностей, дорог,
мыслями ненужными, дурными.
Сквозь просяк меня городской смог.
Дышать всё стало тяже, с каждым вздохом..
Смотреть бы реже на тупые лица.
Мне много чего бы хотелось сказать,
но пока не достаточно слов.
Мне много хотелось бы всем показать,
за гранью фантазий и снов.
Но пока эти мысли могу лишь крутить
в голове на своем языке.