Лисенко Євгеній
Мені здається ніби ми
вічність із тобою знайомі.
І всесвіт цілий у тобі,
безмежних просторів.
Глибокий синій океан,
там потонути тільки в радість.
Пам'ять, назавжди із нами
Пам'яті поснувших, на вічно в серцях.
Тим, хто боровся ночами і днями
у світі безглуздя і забуття.
Хто глибиною душі, палкими серцями
Друже, як воно сталось?
Не знає ніхто.
Коли одна мить життя віднімає,
сам не зная того.
І плине час, роки минають,
та я завжди пам'ятаю.
Буря, тумани, холоднії дні,
сонце лиш вигляне і підуть дощі.
Вітер зривається і хмари сумні.
Листя опавше й дерева пусті.
Раніш піднімається зірка вечірня,
ось покривалом вкривається білим стежина.
Вічність це ми, вічність це все,
що на вік закарбовано у нашій душі.
Палкі відчуття, любові краси.
Ті дні незабутні, теплі, ясні.
І митті що серце не раз хвилювали,
Згасло світло в одну мить,
так тихо стало по всій хаті.
Лиш пару свічок тут горить,
бабуся молиться в кімнаті.
Щоб вітер стих і буря лиха,
не принесла в цей час біди.
Блукаю стежками, полями, містами.
Ще в грудях болить, ще чути биття.
Не печаль душу свою, сумними думками.
Дивись там комета, це наше життя.
Свій шлях із запалом почне поміж зірок,
між холодним обрієм пронесеться космічним.
Одного дня,
коли сонце вже зійде.
Понад дахом пронесеться,
тінню чорною впаде.
Та осяде на верхівці.
Птах-страшної біди вісник.
Пламенем жарким, под утро ворвавшись,
наши сердца разлучил он с тобой.
И пепел летевший, над серым небом гнетущим,
где пули сквозили над головой.
Пали там сотни за миг этот души,
не успев попрощаться, друг-друга найти.
Шукав себе у цьому світі,
в задзеркаллі кожен день.
Я бачив різні там обличчя,
Спи, не думай не гадай.
Віки стомлені закрий.
Місяць, зорі, тиші рай.
Чарівне сниться у ві сні.
Хай забере, вбере у себе,
І сміятись не можу, як раніше сміявсь,
так що душа аж раділа до плачу.
Дивлюсь я у даль країно моя,
дивлюсь і на серці все тяжче.
Завіють вітри, доносять буйні пориви,