Тінь ...
А. Пушкин
"Евгений Онегин"
Роман в стихах
(1823 - 1831)
Ветер принес издалёка
Песни весенней намек,
Где-то светло и глубоко
Неба открылся клочок.
В этой бездонной лазури,
В сумерках близкой весны
Недавно тихим вечерком
Пришел гулять я в рощу нашу
И там у речки под дубком
Увидел спящую Наташу.
Вы знаете, мои друзья,
К Наташе вдруг подкравшись, я
Москва - загадочное место.
Как перезревшая невеста
То позовёт, то гонит вон,
То ластится со всех сторон.
Давно пора понять бедняге
Застрявшей в ватной передряге,
Знову падіння душі у безодню,
Знову обірваний вкотре політ,
Знову докори на волю Господню,
Знову на серці і камінь і лід.
Кров застигає, холоне, твердіє.
Погляд скляний з потьмянілих очей.
Сиділа доля край дороги,
Чекала кращої доби,
Натерла бідолашна ноги,
З обличчя спала від мольби.
Молила Бога сили дати
Знайти сірому-жебрака
Ясень-красень, гром гремит.
Лапоть лаптю говорит:
- Я Маскву вчерась видал.
По Кремлю как здесь шагал.
Площадь Красную измерил.
Девок на Тверской проверил,
Без втрат життя не можна перейти,
Аби здобути щось потрібна втрата.
Біль серця навкруги не обійти,
Біль розуму мовчанням не здолати.
Ми всі невільники свого життя.
Страждання боротьби дарують змогу
Борис Стомахин, узник чести,
Гражданский долг в протест возвёл.
Тиран всесильный в подлой мести,
Семь лет тюрьмы ему отвёл.
Заставить замолчать поэта,
Сатрап мечтает каждый час.
Зима холодна мов самотність
Приречена на тоскний сум.
Морозить душу остаточність
Не здійснених бажань і дум.
В польоті впала змерзла мрія
Ущент розбивши сенс життя.
Переполненная чаша ...
Беларусь - сестрёнка наша,
Слёзы, кровь над ней пролила
И до дна её испила.
Чашу горя и страданий,
И несбывшихся желаний
Нестерпний біль наче вогонь
Пече і жалить струмом тіло,
Стрілою мчить від п`ят до скронь,
В безодню серце відлетіло.
Душа в проваллі, сліз нема,
Давно покинула надія,
