Наталія Кашуба
Мама вже вдома, сумує дочка.
Рожевою щокою сльоза потекла.
- Чому ти плачеш? - мама спитала.
Дочка у відповідь щось набрехала.
Не хоче зізнатись дитина її,
Що хлопця кохала, а він її - ні,
Він прагнув смерті, але не своєї.
Йому огидні ці страшні ідеї!
О Боже! Якщо й Ти його покинеш,
Одна з повій на вулиці загине,
Він слідкуватиме за жертвою в азарті…
Хоч люди – грішники, вони цього не варті.
Ми сміялись тоді і були аж до болю щасливими.
Ми раділи, так ніби ніколи не буде війни і цих втрат.
Ми не знали чужинців, що прагнуть ставати могилами,
Бо насильство – це їхній єдиний великий талант.
Ми не знали, що нам доведеться боротися з душами,
Що би там не трапилось, ти не забувай:
Як вона кохає, то і ти кохай.
Як вона радіє, то і ти радій.
Нищити стосунки першим не посмій.
Так, жінок багато, та вона одна.
Це твоя принцеса, фея чарівна.
У місті, місті тихому, куди війну приніс,
Росли собі незламні ми, і гнів із нами ріс.
Зрослись тілами й душами – і народилась злість.
А злість ця справедлива дає нам безліч сил,
Хоча й летять ракети до нас, в надійний тил.
«Жінок багато, а для мене ти єдина,
Кохана, ніжна, чиста, як дитина!
Enigma, miafina, таємниця!
Кохання – скарб, а серце – то скарбниця», –
Ти стверджував. Я вірила. Наївна!
Ти принцип мій, я була тобі вірна.
Ти вийшов, різко грюкнувши дверима.
Не кожне серце має пару, не кожне слово – риму.
Чому ти розділив мене на «біле» і на «чорне»,
Коли є й інші кольори: коричневий, червоний?
Навіщо ти сказав мені, що я твоя остання,
Коли тоді вже майже склав промову на прощання?
Хоч як би важко не було йти,
Я досягну своєї мети
Не тільки в мріях, а й у житті,
Бо це все, що потрібно мені.
Я дивлюсь на невтомну зграю.
Виступає на протестах дівчинка-веганка,
Дбає про своє здоров’я, бігає щоранку.
Часто чує вона осуд, осуд без причини.
Та повірте їй на слово: люди теж тварини.
ЇЇ друзі часто кажуть, що це все шкідливо.
Безсумнівно, це не тішить її, нещасливу.
Мені наснились Ви... Це так прекрасно!
Я думаю про Вас, хоч Ви й невчасно
Мене зустріли в цьому світі хаотичному,
Такому сірому, буденному і звичному.
Коли Ви поруч, все навколо оживає,
Та ненадовго: чоловік чекає…
Ну навіщо стріляєш словами,
Що солодкі й шкідливі, мов цукор?
Нас вбивають не справжні проблеми.
Нас вбивають лиш звуки і букви.
фото автора Stergo з Pixabay
Якби вогонь давно погас, не було б зараз диму.
Ти знай, я й досі бережу любов ту невгасиму.
Я не погоджуюсь із тим, що час – дієві ліки.
Він нас нещадно розділив, та я твоя навіки.
Я заперечую і те, що відстань здатна вбити
Ці незбагненні почуття і змусить розлюбити.