Артур Саковець
І сяйво не від полум'я вогнів
Мене голубило й тримало
Та у долонях досі ще не догорів
Останній звук мого трагічного фіналу
І як у цьому світі існувати може
Вдивляючись у небо, море я побачив
й інше небо — ще більш чарівне, аніж те.
А над морем п'янкий туман стояв неначе
ось ось мене з собою забере.
Не треба крил: я хочу лиш вдивлятись
Сидів диявол і читав вірші
Читав вірші мені на вухо
А ті слова уже і не лихі
Та чомусь у горлі стало сухо
"За ким ідеш й чому сумуєш?
Та втікати знов не смій"
Невиліковно хворію тобою
І мареннями стали твої силуети...
Ти увірвалась у серце такою ж порою
Коли кохання словами постали поети
А ти не така — лікуєш й не вбиваєш
І як впаде пожовкле листя,
про що згадаєш на землі?
Комусь завжди бракує хисту,
а ти візьми й назви його своїм.
Коли впаде замало снігу —
Про що мовчать твої зіниці?
Чому в словах твоїх я чую лиш печаль?
І ти не спиш, бо знов тобі насниться
як з уст жалібно зривається "Кохай"
Яке тепло ховається в долонях?
Вчора. Мені було все мало.
ЗАвжди здавалось, що досі я малий.
Кохання у серці так палко буяло
І думав назавжди та був просто дурний...
Сьогодні. Прокинувшись рано,
Рядки написані до половини,
в темряві стоїть знесилений поет.
Роки ідуть, а він чекає днини,
коли востаннє візьме у руки пістолет.
Під його руками пролягає доля,
Зіграй на струнах мого серця
Оту мелодію "люблю",
Бо лиш коли чую воно б'ється
Й тримає іскорку вогню.
Відай опалі всі ті сльози
Я їх з'єднаю у водопад.
Троянд зрадливих пелюсток
На покривалі вій тугою заколишу.
Йому весь цвіт відкинутих казок
Я на повсякчас залишу.
А ти любись, танцюй, співай —
Зумій знайти собі оману.
Холодне полум'я зими,
Зігрій ,прошу, мої обпечені долоні.
Зігрій, благаю, обійми,
Щоб вони були ще більш холодні.
Я так люблю і шаленію,
Хтось стеблом увіткнув троянду колючу
В менш чарівне серце — пробив його наскрізь
І як на цвіт поглянути захочу
Чую шепіт кровний: "Благаю, зупинись"
А ті пелюстки такі чудові, пурпурові
І як ж не глянути хоч на однесеньку із них?
