Артур Саковець
Рядки написані до половини,
в темряві стоїть знесилений поет.
Роки ідуть, а він чекає днини,
коли востаннє візьме у руки пістолет.
Під його руками пролягає доля,
Поміж ліхтарів, що більш не загорять
І старих дерев, що завжди дарували спокій.
Втонула, сонцем вишитая гладь
І я тону, бо навряд чи вже здоровий
Під тим, що так ненавидить хотів,
А за вікном закохані птахи
Сиділи мовчки на обірваному дроті
А хтось ще досі мріє про казки
Коли на дворі все затихло від любові
Хтось стеблом увіткнув троянду колючу
В менш чарівне серце — пробив його наскрізь
І як на цвіт поглянути захочу
Чую шепіт кровний: "Благаю, зупинись"
А ті пелюстки такі чудові, пурпурові
І як ж не глянути хоч на однесеньку із них?
І в цих долоннях протиріч
між спокусою й стражданням
стояв із тінню пліч-о-пліч,
з якою не зійшлися ми в бажаннях.
І хоч обрав я все ж останнє
за спиною лишив гріх:
І сяйво не від полум'я вогнів
Мене голубило й тримало
Та у долонях досі ще не догорів
Останній звук мого трагічного фіналу
І як у цьому світі існувати може
Невиліковно хворію тобою
І мареннями стали твої силуети...
Ти увірвалась у серце такою ж порою
Коли кохання словами постали поети
А ти не така — лікуєш й не вбиваєш
Холодне полум'я зими,
Зігрій ,прошу, мої обпечені долоні.
Зігрій, благаю, обійми,
Щоб вони були ще більш холодні.
Я так люблю і шаленію,
Самотня випалена осінь
Завмерлими лишилися гілки
Кожен все обійм благанно просить
Та ніхто не знає як же їх знайти
Забуті колії, трамваї
Зіграй на струнах мого серця
Оту мелодію "люблю",
Бо лиш коли чую воно б'ється
Й тримає іскорку вогню.
Відай опалі всі ті сльози
Я їх з'єднаю у водопад.
Троянд зрадливих пелюсток
На покривалі вій тугою заколишу.
Йому весь цвіт відкинутих казок
Я на повсякчас залишу.
А ти любись, танцюй, співай —
Зумій знайти собі оману.
Вдивляючись у небо, море я побачив
й інше небо — ще більш чарівне, аніж те.
А над морем п'янкий туман стояв неначе
ось ось мене з собою забере.
Не треба крил: я хочу лиш вдивлятись
