Артур Саковець
Вдивляючись у небо, море я побачив
й інше небо — ще більш чарівне, аніж те.
А над морем п'янкий туман стояв неначе
ось ось мене з собою забере.
Не треба крил: я хочу лиш вдивлятись
Хтось стеблом увіткнув троянду колючу
В менш чарівне серце — пробив його наскрізь
І як на цвіт поглянути захочу
Чую шепіт кровний: "Благаю, зупинись"
А ті пелюстки такі чудові, пурпурові
І як ж не глянути хоч на однесеньку із них?
І сяйво не від полум'я вогнів
Мене голубило й тримало
Та у долонях досі ще не догорів
Останній звук мого трагічного фіналу
І як у цьому світі існувати може
А за вікном закохані птахи
Сиділи мовчки на обірваному дроті
А хтось ще досі мріє про казки
Коли на дворі все затихло від любові
І в цих долоннях протиріч
між спокусою й стражданням
стояв із тінню пліч-о-пліч,
з якою не зійшлися ми в бажаннях.
І хоч обрав я все ж останнє
за спиною лишив гріх:
Поміж ліхтарів, що більш не загорять
І старих дерев, що завжди дарували спокій.
Втонула, сонцем вишитая гладь
І я тону, бо навряд чи вже здоровий
Під тим, що так ненавидить хотів,
Троянд зрадливих пелюсток
На покривалі вій тугою заколишу.
Йому весь цвіт відкинутих казок
Я на повсякчас залишу.
А ти любись, танцюй, співай —
Зумій знайти собі оману.
Сидів диявол і читав вірші
Читав вірші мені на вухо
А ті слова уже і не лихі
Та чомусь у горлі стало сухо
"За ким ідеш й чому сумуєш?
Та втікати знов не смій"
Зіграй на струнах мого серця
Оту мелодію "люблю",
Бо лиш коли чую воно б'ється
Й тримає іскорку вогню.
Відай опалі всі ті сльози
Я їх з'єднаю у водопад.
Холодне полум'я зими,
Зігрій ,прошу, мої обпечені долоні.
Зігрій, благаю, обійми,
Щоб вони були ще більш холодні.
Я так люблю і шаленію,
Самотня випалена осінь
Завмерлими лишилися гілки
Кожен все обійм благанно просить
Та ніхто не знає як же їх знайти
Забуті колії, трамваї
Невиліковно хворію тобою
І мареннями стали твої силуети...
Ти увірвалась у серце такою ж порою
Коли кохання словами постали поети
А ти не така — лікуєш й не вбиваєш
