Kathrn B
Твоє лице мені дуже знайоме,
По відчуттях - ледь не рідне.
Я чую слова й вони вагомі,
Хоча згодом зникнуть безслідно.
Бачу себе у тобі так часто,
Час чує нас.
Втікає, стукає в двері,
Не питаючи власних назв,
Стирає все, що було на папері.
Час відбиває стан
Доля цікава, дивна й невідома,
Вона лякає, хоч не все в її руках.
Її варто було би створити свідомо
Не тільки у своїх просторих думках.
Рамки твого "нормально" широкі,
Думаю, все не назавжди,
Шкода, що розбіжимося,
Але, як Воно було справжнім,
То біс із тим - розберемося.
Безумовно, холодний розум
Життя - як безліч важливих дрібниць,
Та сенсу не містить, хіба щось втрачаєм?
Щодня повз пропливають тисячі лиць.
А ми? Ми, як завше, просто чекаєм.
Але є питання ще, та є один нюанс
- невідомо, що завадить жити далі.
Поки не настав жахливий відчай,
Якщо щось цікавить - запитай.
Пам'ятай, що жоден з нас не вічний.
Поки ти в свідомості - читай.
І перечитуй, кожну мить затям,
Це час зірваної моралі,
Час емоцій і час "інших" днів,
Час любити моменти бувалі
Та чекати ліпших часів.
Ми, відкинувши довічні мрії,
Знову страшно прокинутись,
Відчути той завтрашній день,
Продовжити тривожно гнити,
Тонучи в тому ж вирі пісень.
Але "завтра", один біс, настане.
Сьогодні ні роздумів, ні почуттів
— нічого, та хочеться чути,
Що я дорога до кінця усіх днів,
І те, що мене не забути.
Я часто міркую, живу, як вві сні,
У чому ж сенс, якого не існує?
У чому ж сила твоїх звичних слів?
Чому ж і час давно нас не лікує?
Чому ж ти не сказав, коли хотів?
Я воліла б тебе не знати,
Нікому з нас не уникнути смерті,
Це було завжди, навіть сотні тисяч років до нас.
Сліди мільярдів людей майже повністю стерті,
Невже лиш ти не спробуєш більше, ніж раз?
Коли думки твої прозорі та безшумні
Отак радіти, ніби це щось значить,
І посміхатись? Немовби востаннє,
І знов хоч яке твоє зітхання
На самоті через час тлумачить.
"Наприкінці це не матиме значення"