Ірина Вірна
Мовчатиму. Ні слова з уст.
Вони неначе помертвіли...
Німа тепер? Чи просто я боюсь
Когось образить словом смілим?
Та, мабуть, ні. Душа ж моя кричить
Промайнули хмари. Радість-райдуга сіяє.
Зникла туга вся. Мир наш розквітає.
Серце веселиться - світла чистота,
Якщо морок згинув, шум буденного життя.
О дивний світе! Ти для мене - океан і глибина.
Хто зрозуміє душу жінки,
Її палітру, всі відтінки,
Тендітну мрійність ніжного єства,
Закоханість, кокетство й почуття,
Вогонь безмежного кохання
Набридло подобатись кожному ..
Кому це потрібно? Мені...
Піддакувати щоразу можна?
Підлеститись чи допомогти?
Чи справді тебе уявляють,
Такою, якою ти є?
Ти зраджуєш мене із вітром:
Тримаєшся із ним за руки,
І той тобі шепоче в вухо,
Що тільки він тебе обсипле квітом…
Занурююсь у поетичний світ Сковороди…
Шукаю в нім красу... Добро у нім шукаю...
Можу я любити небо,
Можу я летіти з вітром,
Можу я сміятись з сонцем,
Як часто змінюємось ми
У своїх мріях-сподіваннях?
Чекаємо на зміни ті,
занурюючись у страждання?
Як я змінилась за цей рік?
Прожени мене геть із життя, із твого, із мого, із чийогось.
Бо ціна цього каяття лише частка зітхання мойого.
Прожени мене геть з твоїх снів, щоб не снилась тобі я щоночі,
щоб могла я прийти лиш тоді, коли справді цього ти захочеш.
Зморені за день думки
Ввечері вкладались спати.
А нічні казкові сни
Навпаки - збиралися втікати.
Покладу їх під подушку
І накрию ковдрою теплою,
На сім замкІв закривається світ.
На сім частин зруйновано дім.
Нема родини, немає тепла.
Усе втекло геть без добра.
Закриєш ти душу від мене.
Годинник. Стрілки. Біле коло.
Навколо пустка. Жах підступний.
Скрипить кватирка. Квітка квола.
Відкрита книжка. Простір скутий.
Несамохіть. Поволі. Стиха.
Зазирни у північ.
Відкрий для себе таємний світ майбутнього.
Ти бачиш не тільки пилюку дворову,
А білі хмарини і неба блакить.
Для мене майбутнє має свій колір –
