Я пам'ятаю ті моменти.
Чи пам'ятаєш ти?
Коли ми сиділи на кухні, точніше, із нас двох сиділа лише ти на підвіконні, де я казала тобі бути обережнішою. Ти дивилася на дим, який випускала у відкрите вікно разом із щастям і всміхалася, а я спиралася на стіл і дивилася на тебе. І так, ми курили. Уявляєш? Сиділи спозаранку на нашій невиличкій кухні, гляділи одна на одну і розуміли, що кращого моменту не буде. Що життя є тут і зараз, а потім - тільки боляче.
Через якийсь час, який не зрахувати хвилинами, тижнями чи роками, весь дим вийшов на вулицю, бродячи крізь та повз панельних домівок, в квартирі одної з яких колись проживали ми. На кухні було пусто через відсутність таких ранніх розмов, що так швидко стали нашим сенсом; через відсутність того ж диму, наших посмішок, сміху та поглядів.