Ірина Цілик
Запахло травою і лоном жінки…
Руки стогоном сповнені
квітів,
сонця…
Пальці-нігті-крижинки
долоні роздерли на сни,
Жінці в бузковому падають в ноги боги.
Жінці в бузковому руки цілують біси.
Жінку в бузковому чорне й червоне бісить.
Жінка в бузковому курить мою тривогу.
Жінка в бузковому зранку фарбує вії
Світлом, настояним з вітром у синій склянці,
П’ять сантиметрів.
Принаймні, п’ять
між нашими пальцями…
У твоїх — зотліває бажанням
цигарка,
якій судилось перегоріти,
Так хочеться дотикову спрагу
висьорбати до донця,
опікаючи губи у кров,
шматками вигризти
серцевинку сонця.
Виповзти.
Я Его. В мене є нога,
Рука, півмозку і півписку.
Недарма імідж мій кульгав,
Шукаючи собі прописку.
Я — половинчастий мутант —
Собою укладаю норму.
«Я втомилася почуватися винною, – кажеш ти.
– У вас війна, а я живу у Швейцарії.
Ну, ти ж розумієш?»
Різдвяний ямарок десь у центрі Європи.
Ми лущимо смажені каштани, на пальці хукаємо.
Ніжний час Адвенту.
В моєму волоссі заплетена осінь.
В моєму волоссі її монологи
Розсипались просом.
Легкі монологи, вогкі і блакитні.
Важкі монологи, незвичні, несхожі
На приспіви літні.
Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.
Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни.
Заручниця щоденних новин, і низького тиску, і
побуту, вона думає – ще трохи, і я буду з ним.
Сама собі хвоста вкусила
І стегна.
У тебе ніц не попросила!
Напевно…
Як хтось мені під плаття зиркав,
Той бреше!
Сиджу у барі інфузорій.
Ціджу в бокалі сіль прозору…
Крапля.
Вафля.
Цигарка.
Таксі…
Якщо у зимових прозорих пальцях
Пульсують щоки вином малиновим…
Якщо всі гострі кути підточені,
Аби стегном не перечепитися…
Якщо із сукенки в рожеву квіточку
Ростуть високі і теплі груди…
Наче двадцять п’ятий кадр,
вихопила твою присутність
не як людина,
а позаінтимністю космосу:
кожну жилку
позаторішнього сонця