Юлія Оліяр
З попелу вийшла й не стала плакати,
тільки умилась ранковими росами.
Не знаю землі чи небу дякувати,
пахну смутком і папіросами.
Весна моя стала суцільним лютим,
коси давно розплелись, розмоталися.
лик твій давно забутий
вибитий з поверхні землі підковами коней
знищений
відчутно як вітер дихає захований
випущений
морози тепер розгулюють
ночі засипані смутком, надіями,
горою планів, забутими мріями
тими що з кожним днем сяють сильніше
тими що генії пишуть у віршах
воля, свобода кров’ю гартується
з величі славної спокій будується
Розпливаюся...
Господи, каюся!
За які гріхи такі нам це все?
Я їх знищу усіх.
Їх вбивати - не гріх.
Це вже скільки чортів у рай наш несе?
мене до кінця нічим не вимучити
замучили тільки розчавлені люди
пусті невчені яких неможливо вивчити
бо всередину глянеш нічого не буде
їхні човни лиш чекають вітру
і чисто байдуже на усе
червоніє неба водоспад
зазирає апельсин у море
хвилі вище жевріють за гори
і пишніші за квітучий сад
навіває міт старенький вітер
легкістю описує життя
листи для тебе
мені поцілунки
в листах небо
зілля чаклунки
тихенький скрип сходів
запахи чаю
коли облітало все листя з дерев
ми рахували пташині гнізда
птахи відлітали
тепла шукали
чи то їм в тих гніздах було затісно
і так все ставало сухо і пусто
я дочекаюсь тебе мій потяг
сяду в розгублений світлий вагон
буде сидіти радість навпроти
буде так мало в житті перепон
вдихатиму чисті сторінки книжки
а за вікном буде світлий мир
сьогодні не пишуться зовсім вірші
навіть під твою улюблену музику
рядків все менше думок все більше
і в горлі сльози в’яжуться вузликом
перша лінія фронту а в мене остання
там обстрілюють націю тут мою психіку
я вас знаю від початку обіднього дощу
ви втікали чи то бавилися з краплями
от вже ніч а я й до ранку не засну
душу мою ви встелили барвами
і тепер як падатимуть сльози неба
а ми з тобою тут все ж випадково
творити
рити
ти
могти
змогти