Іван Андрусяк
Толікові Дністровому
поети втікають від знуджених полчищ
їм втомлені кості ніхто не полоще
заладили знову останні чи перші
на голій долоні червоні черешні
губата подушка вкривається потом
блукає по світу глобальна скорбота
найсмішніше те що вони дивуються
не один рік пожили серед блатних
мусили б хоч трохи розуміти звідки ноги ростуть
а тут не вірять
як то з мене будуть
здирати шкіру
тонкого сну знакоме відображення
на дні ріки — чи доживеш до дна
немов провини порскають ображено
ламкі комахи з білого човна
урізноводь —
любити і прощатися
поволі — так дозволено було —
земля й вода мінялися місцями
і ти не знав оракули чи грами
тобі прогнозували западло
верстав як тать історію судин
мажорних крил розтрощене суцвіття
немовби залишаючись один
завертай мене боже додому
там дівчата як писанки гарні
там лубка на огризку лубкому
намалюю під муром каварні
там химери злітають з полотен
пастуха леонардо да гойї
там не ждуть покривала для плоті
є місце де вода не приживається
гаряча цвіль не втримує слова
як чорний танець гордого китайця
його печаль по череву сплива
є місце твору — ген аж поза титрами
коли фуршетом зафіксують шок
поети повипалювали титули
Ми лишилися там, де осінній туман.
Нас ніколи нема. Нас давно вже не буде.
І Говерла-гора, і гора Піп-Іван
обернулися в будень,
у будень, у будень…
ПорозПисаний Камінь свавіллям імен,
за якими пітьма, за якими провалля.
знайомий сержант мав рацію
4 вагони довгих ножів
завезено сьогодні на станцію
5 вантажівок усю ніч
з товарного двору возили їх в місто
білою крейдою хтось позначив
усі костьоли й каплиці
вічними не будемо ніколи
мертвими не станемо навіки
осінь як останню непокору
збережуть поети і каліки
дощ як перестояне мовчання
вкриють до зажмуреної жмені
тільки голоси немов прочани
слід на коліні – оздоба
слід у повітрі – листя
ліній твоїх ніоба
падає прямовисно
в пружну хвилину мурахи
н розриває а
не порахує бахур
і знову дощ і знову знову знову
ми мовчимо і знову мовчимо
і знову не наважимось немов
глумливий дощ підслухає розмову
і буде реготати цілу ніч
і нас не випускатиме з під’їзду
і довго-довго безборонне місто
зоря як дичина пройде поміж рядами
судини і кістки полуда і лайно
ти вибереш вікно як пам`ятку для дами
а дама не прийде і лишиться вікно
гортанна тінь руки на чорному фіранку
кому її віддам сьогодні уночі
одягнуті мерці не в патоку а в рамку
