Христина Головко
я випаду на землю снігопадами
і холодом ударю у твій страх
я не буду більше тебе згадувати
ти для мене був лиш просто-так
Навшпиньки підкрадається зима
І стукає в мої ворота
Мої думки а їх – катма
Сідають ввічливо – навпроти
Ми п’ємо час із ситця тканий
І перечитуєм листи –
Моя душа порти гаваней
в моєму домі знов птахи,
воркує тиша до тіней,
а у душі ростуть ліси
лиш не пускай туди людей.
тихо, кволо, напівслова
ти заходиш у мій дім
ніби ти тут випадково
заблукалий пілігрим.
власно, гордо, без пояснень
ти ведеш мене в пітьму
ніби ти це сонце ясне
хоч душа належить злу
Намалюю тебе ліхтарями,
Промінь сонця вкладу в твої очі,
Твої губи запалю вогнями
В твої локони вплету наші ночі.
Намалюю себе біля тебе ,
Хоч підстав на це і немає,
А мій погляд наповнений сині
Потоне в твоїм сонячнім раї.
я і ви, і вас, і вами
хтось із вами наугад
я ж саджаю молитвами
щастя сонячного сад
я і ви, і нас із вами
хтось із нами навпаки
я чекаю між містами
затаївшись-пошепки
я не боюсь ні горя, ані сліз
вони тепер – вірні друзі,
де погляди летять наскіз
боюсь, коли моя душа в нарузі
закатуйте їх у асвальт .
заривайте у землю.
рвіть на куски.
знищуйте до попелу.
викреслюйте зі свого розуму .
припалюйте цигаркою.
заліпіть скотчем.
замуруйте стінами.
Не малюй мене очима
Сонце з мене тінь зіткало
І безодня за плечима
А йти далі сил замало…
Не п’яни мене всю зразу.
Я безмежно-божевільна
Крила зробленні з бажання
не говори
у тебе зашпори гордості в легенях,
в ті вечори
де руки ближчі, як слова,
хотіла б знати: де у мені твої мішені,
Краще, це були губи ніж душа
у своїй пустці, ти із кліток не випускай слова
чи далеко сонцю до землі?
а мені б, до спокою – тиші
ти натер об спомин мозолі,
у собі гори – завше вище
чи далеко горам до неба?
мені день у тіні миліший,
я люблю ходити до тебе
у тобі завше, цвіт вишні.
Твої багатослівні “так” і “ні”
Закриті до знемоги
В твоєму морі, я маяк
Кохання лиш пороги
