Королева Гір Клавдія Дмитрів
(Світлини поля в с.Мотижин Макарівського району, що на Київщині, на якому точилися запеклі бої з ордою😥.)
Неначе кров’ю поле зацвіло́,
Точилися бої́ в війну на ньому,
Багато цвіту там і полягло
Й живими не вернулися додому.
Ось дощ за вікном і осінній тано́к,
Ще й симфонія вітру почулась,
Та й зібралася зграя мрій і думок,
І надія так мило всміхнулась.
Так минають роки́ і птахами несу́ться у вирій,
По собі́ залишають усюди відбитки-сліди,
Дуже швидко летять, хоч насправді вони всі безкрилі,
І спливають хутчіш найбистрішої в річці води́.
Була́ такою хвиля уночі,
Вона над водним плесом здійсняла́ся,
Скупався місяць у такій красі,
Його цілунку, звісно, віддла́ся.
В обіймах ночі місяць і вона,
В нас плаче Ржищів, плаче Запоріжжя,
І Краматорськ, і Харків, І Херсон…
Не гори це, й не б’ють у їх підніжжя!
Й на жаль, це не страшний наснився сон.
(Відповідь на коментар Стефанії Терпеливець до вірша «ПТАШИНІ СПІВИ І ВІЙНА» )
Пташина пісня лине навкруги́,
Так жалібно, так щемно скрізь лунає,
Бо нищать нашу неньку вороги.
Про біль і горе пташечка співає.
Все українка в хустці, мов перлина,
Таких у світі більш ніде нема:
Це дівчина, чи жінка, чи дитина –
Найкращі вони в світі недарма.
(Старшому синові з нагоди Дня народження )
На пле́чі сів уже тридцять один,
А вчора був ще тільки тридцять перший,
Вже виріс, вже дорослим став мій син,
І сво́ї справи вже давно сам ве́ршить.
У Карпатах наших зимонька-зима,
Шуби поховали ми усі дарма́,
Й чоботи зимові нам прийшлось виймать,
Знову білу ковдру ними потоптать.
Усі гуртом кує́мо ПЕРЕМОГУ,
Жене́м орду, яка до нас прийшла,
Сміливо їм показуєм доро́гу,
Щоб ця потвора з неї не зійшла.
Живий ланцюг утворимо в душі́,
З’єднаємо думками СХІД і ЗАХІД,
Хай землю ріжуть тільки лемеші́,
В повітрі замість куль літають пта́хи.
Живий ланцюг… У ньому сила й міць,
В боях кує́мо ПЕРЕМОГУ,
В запеклій з ворогом війні́,
Ми прокладаєм їй доро́гу.
В важкій наш край тепер борні́.
Ми ні на крок не відступаєм,
