Королева Гір Клавдія Дмитрів
Рідна моя мово, пісне солов’їна,
Ти в моє́му серці житимеш завжди́,
Житиме з тобою рідна Україна.
Рідна моя мово, всім в серця прийди.
Я руку тобі подаю,
Бо хочу тебе врятувати,
Над прірвою ти… на краю́,
Не треба в безодню ступати.
ПРОЩАЛЬНА МИТЬ
А ЛИСТЯ СИПАЛОСЬ ДОДОЛУ
Відчулась казка скрізь осіння,
Яка до себе кличе нас,
Прекрасні в осені творіння,
Калини вогник не погас.
Я, зазвичай, дивлюся у вікно,
І бачу в ньому різних перехожих.
Майнула думка: «Чи в душі є дно
Й чи безліч душ є між собою схожих?»
Немов мурахи, люди з висоти,
Плоди кохання хочу я зібрати
Й сховати їх у серці навіки́.
І їх ніко́ли звідти не виймати,
Та й щоб до них вели́ усі стежки́.
Плоди кохання я візьму́ в оха́пку,
Ні крихти щоб ніде́ не розгуби́ть.
Коли закі́нчиться війна –
Зійде́ над нами сонце МИРУ,
Про це співатимем в піснях,
І про любов до кра́ю щиру.
Згасає день, згасає він щомиті,
У море вийшли вражі кораблі,
А ми любов’ю з’єднані й сповиті
До України, рідної землі.
Я кави філіжанку приготую,
Зварю́ її з любов’ю на зорі́,
І на місточок знову попрямую,
Який через струмок, що у дворі.
В повітрі заснує́ться павутина,
КАЗКОВІ КВІТИ
Неначе айстри, квіти на камінні,
Мов хризантеми ніжні, наче сніг,
Такі красиві, але ж не осінні,
Мороз таке зробити тільки зміг.
( Світлій пам’яті Дмитра Павличка )
Пішов з життя, та залиши́всь в серцях,
Поет, людина, патріот країни,
Хай Стрітенська свічка засві́тить нам миром,
Наза́вжди заслі́пить прокля́ту війну,
Моли́тви всі молять за це дуже щиро,
Бо миру відчули давно ми ціну.
Хай Стрітенська свічка палає усюди,
СМІХ І СЛЬОЗИ
Ми часто плачемо крізь сміх,
І сміємо́ся ми крізь сльо́зи,
Бо щось покликало на гріх,
А десь в душі́ вирують грози.
