Королева Гір Клавдія Дмитрів
Ламали крила, та й не раз, а я літа́ла,
Збивали з ніг, щоб не пішла, та я вставала.
Мені кричали: «Не роби!», та я робила,
Душа боліла від образ – я не скигли́ла.
Я кави філіжанку приготую,
Зварю́ її з любов’ю на зорі́,
І на місточок знову попрямую,
Який через струмок, що у дворі.
В повітрі заснує́ться павутина,
Я НЕ ЗНАЛА
Я не знала, що вмію кохати,
Я не знала, що вмію люби́ть,
Я не знала, що вмію чекати,
Але знала, що в серці щемить.
Я не знала, що доля дарує,
Прокинувшись, як завше, на світанні,
Відчувши шепіт творчої душі́,
Я не тонула в довгому чеканні,
Писати стала я свої вірші́.
Ранок був у нас нетихим,
Та Госпо́дь життя вберіг,
Ворог знову коїть лихо,
Ки́да дрони на поріг.
Несамовиті коні – ті роки,
І способу нема їх зупинити,
Несуться, мов красиві рисаки,
Та хочеться їх з гідністю прожити.
Несуться, осідлавши верхи нас,
Нема в ординців тих ракет,
Які убили б нашу віру.
Для вбивців ми -пріоритет?
Ми на життя даєм офіру!
(Відповідь на коментар Стефанії Терпеливець до вірша «ЗІТРЕМ ОРДУ»)
Зітре́м орду й не пошкодуєм,
Вони не гідні в світі жить,
Вкраїну-неньку відбудуєм,
За неї в нас душа болить.
(Відповідь на коментар Стефанії Терпеливець до вірша «НЕНАМІРЕНІ ПРОЩАТИ»)
Удари нищівні уже усюди,
Для ворога це – радість над усе,
Від них на кожнім кроці гинуть люди,
Біду з собою ворог наш несе.
Хто меч підняв, від нього і загине,
Хто зброю взяв, то вистрілить у них,
А пісня українська скрізь полине
Про те, скільки дісталось неньці лих.
Злітатиме вона у піднебесся,
Над Вифлеємом зірка засвітила,
Чудову звістку всім нам принесла́ –
Пречиста Діва сина народила
І в яслах його сіном притрясла́.
Бажаю всім зустріти ЗАВТРА,
Та й всім сьогодні провести́,
Бо з нами Бог і з нами правда,
Із молитов вінок сплести́.
Бажаю більше не почути,
