Королева Гір Клавдія Дмитрів
Бажаю всім зустріти ЗАВТРА,
Та й всім сьогодні провести́,
Бо з нами Бог і з нами правда,
Із молитов вінок сплести́.
Бажаю більше не почути,
Здригнулася, заплакала Вкраїни,
Роки́ тече її невинна кров,
Поставить рідну прагнуть на коліна,
У браму неньки не́люб увійшов.
Входи́ть став так, неначе він господар,
У кожного осінь своя,
У кожного свої простори,
У когось – ще й літо буя…
Чому все по-різному доле?
У кожного барви свої,
(На мелодію пісні «ОЙ, У ВИШНЕВОМУ САДУ»)
Душі моєї передзвін,
Який же загадковий він,
Я з ним живу усе життя,
Його лелію, мов дитя.
Дрімає білий ліс під сніжним оксамитом,
Йому постійно сниться один і той же сон,
Що в зе́лені він то́не і нею оповитий,
Й весна дзвінкоголоса взяла́ його в полон.
Дрімає білий ліс, а хочеться буяти,
На Господа надію покладаю,
Й на мудрість, що Госпо́дь мені дає,
Від труднощів ніко́ли не втікаю
І дякую за сонце, що встає.
Надіюся щоразу ще й на себе,
Наче на пацьо́рках, виграє́ музи́ка
І сліди-краплини всюди залиша́,
Сила в тім звучанні криється велика
Ще й у кожній ноті – вся його душа.
Іде старенька з вузликом в руках,
Іде вона, поволі шкандибає,
Життя перебирає все в думках,
І сивина з-під хустки виглядає.
Це все багатство, що дісталось їй,
Рука підня́лась у ординця
Тисну́ти знову на курок,
Він захотів убить вкраїнця,
Пішов убивця на цей крок.
Пішов і навіть не здригнувся,
І знову жертви, знов невинні люди,
Які орді загрозу не несли́,
Смердючий дух раschиsта вже усюди,
Потво́ри смерть і горе принесли́.
Щодня палають скрізь людські́ домівки,
Серед степу знов могила
Без хреста і квітів.
Кров героя вже застила
Й сонце не засвітить.
Серед степу знов могила,
Неначе айстри, квіти на камінні,
Мов хризантеми ніжні, наче сніг,
Такі красиві, але ж не осінні,
Мороз таке зробити тільки зміг.
Красиві, пишні, мов в саду́ на клумбі,