Королева Гір Клавдія Дмитрів
Доро́га в кожного своя́,
І нею змушені ходити,
Її не змиє течія́,
У неї власні колорити.
У кожного своя́ хода́,
Мені чому́сь на думку не спадало,
Та й навіть гадки, звісно, не було́
Про те, щоб горе нас усіх спіткало,
І кров стікала людям на чоло.
Голодомор...страхіття, жах,
Голодна смерть, бажання жити...
Всі вікна у запалених свічках ,
І мій обов'язок теж свічку запалити.
Голодомор...і смерть же не одна,
У кожного осінь своя,
У кожного свої простори,
У когось – ще й літо буя…
Чому все по-різному доле?
У кожного барви свої,
Звільнили Бучу та Ірпінь,
Вже рік минув, як це відбулось.
А скільки крові і терпінь...
Вже рік минув, та не забулось.
Здригнулася, заплакала Вкраїни,
Роки́ тече її невинна кров,
Поставить рідну прагнуть на коліна,
У браму неньки не́люб увійшов.
Входи́ть став так, неначе він господар,
Бува по-різному в житті,
Бувають миті золоті́,
Що подих навіть аж тамують,
І нами почуття керують.
Чому́ і де воно взяло́сь?
Напевно кожен грішний на землі.
І звідки ж ті гріхи щораз беру́ться?
Їх птиці не приносять на крилі́,
Й самі́ птахами в вирій не верну́ться.
Чи кожен усвідомлює гріхи?
Минуло довгих вісім літ,
Як полягла НЕБЕСНА СОТНЯ,
Покрив майдан вкраїнський цвіт.
Була́ та мить неповоро́тна.
Чи щось змінилося у нас?
НЕ ВГАМУЮТЬСЯ ПОТВОРИ
Не вгамуються потвори,
Злітають бляшанки,
Щоб від них скоріш лишився
Попіл та останки.
Як зали́шити маю я хату?
Як зали́шить подвір’я й садок?
Я не можу зали́шить це кату,
Вже розбитий, та рідний куток.
Як зали́шити можу дружину,
Роки летять і Вас торкають
Своїм невидимим крилом,
Життєву пісню Вам співають,
І срібло сиплють над чолом.
А кожен з них є особливим