Королева Гір Клавдія Дмитрів
Здригнулася, заплакала Вкраїни,
Роки́ тече її невинна кров,
Поставить рідну прагнуть на коліна,
У браму неньки не́люб увійшов.
Входи́ть став так, неначе він господар,
Я можу вам сказать чи не сказати,
До ко́го з вас піти чи не піти,
Та друга й не́друга – важливо розпізнати,
Й стежки́ ворожі боком обійти.
Дово́дити щось ко́мусь я не буду,
Україно моя́, мо́я рідная не́не-колиско,
Ти вмиваєшся кров’ю, але впасти, красуне, не смій!
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ вже є, й ПЕРЕМОГА твоя́ дуже близько,
Ще зали́шилось трішки. Я благаю, не падай, постій!
Україно моя́, тебе клятії орки шматують,
Вже не тріпоче листя на тополі
І голі кіски у берези розплели́сь,
Й пшениці вже нема на жоднім полі,
Та й жайворонки вранці в спів не завели́сь.
Лиш миші бігають в пустому полі
І сьогодні, і завтра щось буде не так,
Догодити усім ти не зможеш,
В немилість впадаєш тим людям відтак
І себе за це думкою гложеш.
До вподоби ніколи не буде усім
Птахи́ співають, та уже не так,
Хоча весна квітує ніжним цвітом,
Велика кількість ордівських атак,
Все всіяно снарядами, як житом.
Постійно ллється пісня голосна́,
Я горда, що я українка,
Цього не соромлюсь ніяк!
Щодень – це новая сторінка,
Й від долі щодень якийсь знак.
До Перемоги нас Госпо́дь живе,
Болючі і виснажливі ті кроки,
В важких потугах, та вона прийде́,
Бо сьогодення в нас таке жорстоке.
Жахливі рани і нестерпний біль,
( Відповідь на коментар Стефанії Терпеливець до вірша «НЕ ЗНАЮ Я» )
Пізнати рай в житті нам не дано́,
Та й пекла в потойбіччі ми не знаєм,
Та простелилось чорне полотно,
(Світлини поля в с.Мотижин Макарівського району, що на Київщині, на якому точилися запеклі бої з ордою😥.)
Неначе кров’ю поле зацвіло́,
Точилися бої́ в війну на ньому,
Багато цвіту там і полягло
Й живими не вернулися додому.
Ось дощ за вікном і осінній тано́к,
Ще й симфонія вітру почулась,
Та й зібралася зграя мрій і думок,
І надія так мило всміхнулась.
Де ли́лась кров, там квітнуть маки,
Де йшли бої і гинув люд,
Були́ ворожії атаки,
Та бу́де ще й Господній суд.
