Людмила Ковальчук
Я вже навчилася втрачати,
Хоч, як же важко, Боже мій,
Я розібрала б на
цитати
Твої слова. У заметіль,
Зігрівши ніжністю своєю,
Покинув ти мене за крок
Якщо люблю, то це уже назавжи,
Та все ж не значить, що навік твоя.
Ти хочеш, хоч гіркої, але правди?
А чим та правда краща, а ніж я?
Якщо люблю, то вірна, немов доля.
Та не тримай, піду – то відпусти.
Душа моя, як вітер, що у полі,
Ми розійдемось різними шляхами…
Про мене ти дізнаєшся з газет.
Не напишу листів, не вишлю телеграми.
Не треба знов шукати, не знає Internet…
Одне лише відомо – це статус в соцмережах
І фото того року, коли були ми вдвох.
Змінився оператор… тариф, де «без обмежень»…
Я напишу тобі листа…
Пробач, за прірву між словами.
За присмак сонця на вустах,
За ніжну пристрасть до нестями…
Не прожени, якщо прийду,
І не тримай – я вільна пташка!
Хоч слів доречних не знайду –
Смарагдово-зелені твої очі
В усмішці подарують забуття.
Короткі дні і довжелезні ночі
Тривалістю у все моє життя.
А наш роман всього на дві сторінки
Читати доведеться цілий вік.
І так вже треба, я всього лиш жінка,
В твоїм житті я – перша і остання,
В твоїм житті я – та, що не в роках.
Я – присмак від шаленого кохання,
Сплетіння радості і невимовний страх.
В твоїм житті я – трунок насолоди,
Бажане щастя у чужих руках.
Мене не зрадиш без моєї згоди –
У Ямпільськім краю, в зеленій тиші,
Де синь небес у дзеркалі ставків,
У час, коли вже достигають вишні,
Стріча Воздвиженське славетних земляків.
І ллється пісня з вечора до рання,
Купальське вогнище тихенько догора.
Тут мрії всі збуваються в коханні,
Я не люблю, щоб кава в мої ранки…
Холодний, хай терпкий, зелений чай.
У тебе десь дружина… тут коханка…
І я, що завжди поряд, зазвичай.
Між нами кілометри і вокзали,
Холодні квіти в поетичній прозі.
Так треба, що я вчора не сказала –
Не заплітай троянди у волосся –
Зруйнуєш у вінку красу тендітну.
Давно вже мріялось, кохалось і збулося,
Теперішнє стрімке назустріч вітру.
Вінком трояндовим цвіте душа моя,
Щаслива і сумна вона водночас.
Для мене найдорожче лиш сім’я
За що люблю? Бо є за що любити,
Хоча люблю я всупереч всьому!
Ти не даруєш мені перші квіти,
Бо осінь я люблю, а ти весну.
Ти знаєш все про мене, навіть більше,
Що запах трав нескошених п’янить.
Ти в пам’яті моїй навік залишив
Колись я вимовлятиму ім’я
Із гордістю, що ми були знайомі.
Ти вибачай за все, що більше не твоя
(Мої координати назавжди невідомі).
У кожного із нас тепер своє життя…
Так буде увесь час, до певного моменту.
Та прийде і до тебе нестримне каяття,
