Володимир Каразуб
Осінь примхлива торочить з небес туман,
І я... Збиваючись з ритму... тону...
Проглядаються зорі.
Чуєш?
Стільки сердець,
Стільки болю і смерті, десь там,
Ти розпустиш своє волосся
В день, що згубить усі метафори,
І настане – нічого кращого,
Як розбити античні амфори.
І настане – нічого більшого,
І нічого за подих вічності
Ти спускаєшся ниткою її голосу
В глибини розшитої обителі її жіночності,
Цією сонячною, теплою попругою,
Наче розсіюєшся звуком, як вода,
Що наповнює вузькогорлий глек,
Навпомацки вгадуєш її форму
І він збагнув, закинувши свій погляд
В січневу ніч, що врешті-решт позбувся
Свого безсмертя викравши у нього
Себе самого. Весь блідий стояв
Хоч тілом був прикутий до кімнати,
Але блукав по Місяцю один
Знаєш,
Не було у мене ніколи до тебе жалю,
Хоч жаль за тобою і твоїм неповторним тілом,
Там ранки випалюють ночі в обіймах вогню,
І я біля тебе покірним лежу далматином.
І не тільки тому, що так легітно дихала ти
Слова, як попіл, птахи, як вітер,
І погляд неба більмом покритий,
І завтра – вчора, і мить – сьогодні,
І вже не скажеш, що світ – безодня.
Не скажеш надто, бо надто – більше
За те, що маєш, і що отримав,
Коли б я міг
Воскресити твій майже забутий голос
У провінційній квартирі,
Яку обживають давно як, чужі голоси,
Через стільки часу, віддаленості від нього,
Нахлинуть з відлунням схололі, потерті часи.
Чим далі «від» тим більше коло «до»,
І сторінки написані тендітним
Приємним почерком, немов хвиління сну
Де бриз гортає ніжним повіванням
Твій перший розділ і його останню
Главу життя, таку легку й солодку,
На бретельках твоїх сновидінь
Дихає легко
Пломінь,
Медовий духом,
Як сонцем вагітний
Це велика симфонія звуків та кольорів,
Тихе відлуння присмерку, що скрадається в лоно ночі,
Вітер їх струшує в кишені набиті дрібними монетами,
Що в долонях твоїх переплавиться на різдвяні дзвоники.
Коли можеш почути то дослухайся та почуй,
Як запала на вулиці клавіша мого мовчання.
Як жаль, що я в безпам’ятті від вас,
Не випив час, щоб загубити пам'ять,
Що закрутив, дарма, в самотній вальс,
Забувши те, що спогади лукавлять;
Ведуть вони в безумство сновидінь,
Гаряче сонце огортає коліна теплом
Коли східний вітер студить їх, обвіює,
Наче гладить прозорими долонями
Не маючи сил зупинити.
Це навмисно, навмисно, повір мені.