Неоніла Володимирівна Гуменюк
Ту, що мені матуся дарувала,Таке тепло безмежне відчуваю,
Ніби торкнулися мене долоні мами.
Хоча давно пішла вона у вічність
Та залишила в спадок вишиванки,
Добро і мудрість, гарну щиру пісню.
За все, за все тобі вклоняюсь, мамо!
Та розправляє крила-почуття.
Ми як голуб з голубкою воркочем,
Хоч промайнуло уже пів життя.
Ти теплих слів для мене не жалієш,Кажеш, що й досі любиш, як колись.
В моїй душі кохання теж зоріє,
Дарма, що час вже косу посріблив.
Таке видовище не упусти, мій друже
І поцілунком промінь золотий
Тебе зігріє, це приємно дуже.
Як викотиться стиглим гарбузом
На той баштан блакитний та безмежний
Яскраве сонце.То й забудеш сон,Бо полонить краса ця і бентежить.
З дитинства у серці живе,
Пісня зринає із вуст моїх
Й лебідкою гордо пливе.
Так я окрилена піснею
Іду по життєвій стезі,
Рятує вона і від відчаю,Вселяє надію мені.
У кущиках зелених сховались ягідки
І чорні, і червоні, бери їх рви руками,
Варення з них смачнюще буде серед зими.
А у траві суниці, їх теж треба нарвати,
Бо чай із них цілющий та лікувальний теж.
Приготувало літо для нас багато ягід,
Моя лукава усмішка,
В очах - іскринки радості,
В душі любов відлунює.
Й надалі таємницею
Для тебе залишаюся,
Скільки вже літ розгадуєш -
Палають у полі поміж пшеницями.
І хочеться так доторкнутись мені
До них та зігрітись, згадати про давнє.
В блакиті волошок скупатися теж,
Немов у безмежному синьому морі,
А із ромашок віночок сплетеш
Бавиться з ними, приємно лоскоче,
Буває і так, що доводить до сліз,
А потім в обіймах втішає до ночі:
-Люблю вас, струнких білокорих красунь,
Ате, що жартую, ви вже вибачайте.
Хоча вітерець і бешкетник й пустун,
На кучеряві коси і чоло,
Життєва осінь кличе вже до себе,А молодості як і не було.
І де літа поділись мої юні?
Кудись помчали щастя доганять.
Співають про кохання серця струни
Так ніжно-ніжно на мажорний лад.
Приємне мені наснилось,
Що сонця ясний промінчик
Цілує мене ласкаво.
І я уві сні усміхалась,
Промінчик отой ловила,
Впіймати його намагалась
І зрозуміло все без зайвих слів,
А дощ шепоче тихо про кохання
Та сонечком погожий день зігрів.
Блідо-зелена перша ніжна парость
Розсипалась недбало по землі.
Це веснонька усім-усім на радість
У твоїх очах, душі твоїй.
Це весна їх запалила знову
Промінцями мрій, нових надій.
Бо життя коротке й швидкоплинне,
То ж бери від нього геть усе
І не гай даремно ні хвилини,