Неоніла Володимирівна Гуменюк
Ти солодким поцілунком
Вуст торкнулася ледь-ледь.
Ніби й справді меду трішки
Пригубила я у лісі.
Як дурманить отой мед.
Бо, здається я сп"яніла,
Лелечий клекіт, пісенька шпака
І його брата чорного грака,
Яка лунає звечора і зрання.
Розцвірінчалися в калюжах горобці,
Радіють і синички-щебетухи
Весняній сонячній порі оцій,
В старім саду батьківськім яблуневім,
Ніхто не доглядає вже за ним,
Та він здається казкою для мене.
Це батько їх колись давно садив,
Плекав ті яблуньки, наче маленькі діти,
Ми ж дивні імена давали їм,
Достигає край воріт,
Свої кетяги додолу
Нахиляє від ваги.
Сонцем лагідним зігріті
Багряніють ягідки,
Теплим дощиком умиті,
Квітне біля хати,
Що схожа на неї,
Це мені казав ти.
Бо така ж вродлива,
Мила, ніжна й горда,
Тому неможливо
"Вербниця, вербниця,
Ще зима повернеться" -
Кажуть у народі.
Господній вхід в Єрусалим,
В цей день буває дощ та сніг
І вітряна погода.
Ронила сльози вниз свої дрібні.
Може повівся хто нечемно з нею?
-Образив хто тебе? - скажи мені.
Це Вітерець гонив отак мене,Втомилась я і хочу відпочить.
-Та заспокойся і не думай про сумне,
Хмаринко й більше сліз не лий.
І світанок розбудила,
Прокидатися ж пора,
Розправляти дужі крила.
Полетіти аж на луг,Де гніді пасуться коні,
Озирнутися навкруг,
Вимити в росі долоні.
Любов дарує іншим навзаєм,
Тоді рясніє буйним-буйним цвітом,Хоча уже до осені ідем.
Осінь життєва лагідна хай буде
У мене, в тебе, а душа співа,Любити ближнього також хай не забуде
Й для неї знайдуться привітнії слова.
2020 р.
Під сонечком весняним спину гріє.
Тобі я, полечко так радісно кричу:
-Ти ж моя доля і життя й надія.
Мій прадід тут трудився увесь вік,
Дідусь землицю пестив, мов дитятко,
А батько ще малим босоніж біг,
Відмірюєм наше життя,
Бурхливими ріками скреслими
Удаль відпливають літа.
Лелеки до гнізд повертаються
І літечко знову прийде.
Ате, що було - розтануло,
З-під снігу визирає.
Давно-давно чека на мене
Хатина в лісі скраю.
Тут я росла, зустріла юність,
Спроби перші пера.
Нині вона дивиться сумно
