Неоніла Володимирівна Гуменюк
Достигає край воріт,
Свої кетяги додолу
Нахиляє від ваги.
Сонцем лагідним зігріті
Багряніють ягідки,
Теплим дощиком умиті,
Як загнаний звір причаївся в куточку.
Це не пустило його на поріг,
Прогнало від хати вранішнє сонце.
Волосся твого, що русявим було,
Торкнулась туману срібная стрічка.
Та серденька лагідне ніжне тепло
Сонце сховалось за чорну вуаль,
Наскрізь пронизує холодний вітер
І дощ накрапає - осіння печаль.
В природі нічого змінити не можна,
Але треба вірити у чудеса.
В такій порі теж є своя неповторність,
Рясний дрібненький теплий дощик сіяв
І золоту вплітало сонце стрічку
У його краплі, квіти і травичку.
Здавна сліпим цей називають дощик,
Бо промінці закрили йому очі.
Та не тримає він на них образи,Разом вони творять чудову казку.
Морозець на травичці легкий.
Чим іще нас цей місяць порадує:
Закружляють сніжинки легкі,
А чи сонечком ще зігріватиме
Чи, можливо накличе дощу,Вітер листя останнє зриватиме
Та кружлятиме ним досхочу?
Десь поблизу струмочок дзюркотів,
Але зима знову чомусь вернулась,
Мабуть хотіла налякати їх.
Та показати свою силу й владу,
Мовляв, усі ви бійтеся мене.
Але весна уже не за горами
Тоді дуже хочеться твого тепла,
До тебе пригорнусь цієї пори,
Відчую підтримку міцного плеча.
Так затишно-затишно стане мені,
Згадається літечка сонячний дощ,
У серці лунають кохання пісні
-Кохаю, кохаю, - шепочеш ти так мені гаряче,
Відповідаю,що вірю і щиро також люблю,
В обіймах тону,наче в морі тепла та радості
І це почуття нізащо уже не згублю.
-Щаслива, щаслива, - промовляю укотре подумки,
А сяючі очі розкажуть усе-усе,
Підкрався вечір тихо під вікно
І місяцем моргнув грайливо близько,Розкинув своє синє полотно
Та почепив там зоряне намисто.
І вишиваною фіранкою воно
Гойднулось в вікнах білої хатини,
Закутало усіх казковим сном,
Довелося усюди бувать:
Біля Чорного моря й на схилах
Славнозвісних зелених Карпат.
І міського життя "скуштувала"
З шумом вулиць й нічних дискотек.
У село повернутись бажала,
Дивиться очицями зіркатими,
Бо йому цікаво все навкруг.
Обережно боязко ступаючи,
Робить, ні за що вже не тримаючись
Свій найперший самостійний крок.
Діти згодом всі стають дорослими,
Не шеберхне ніде.Срібне місячне сяйво
Теж гойдається тихо.Тікає пітьма,
Темну постать свою по кутках десь ховає.
Під ногами сніжок на морозі скрипить
І старезні дуби всі стоять,мов сторожа,
Із м"якенької хвої у зимоньки ложе,
