Неоніла Гуменюк
Пустився дощ серед Зими,
Умився Сніговик слізьми:
-Ой, де ж ти, Зимонько кохана?
Рятуй, Морозе, бо розтану.
Зроби із дощових краплинок
Прозоре крижане намисто.
Підкрався вечір тихо під вікно
І місяцем моргнув грайливо близько,
Розкинув своє синє полотно
І почепив там зоряне намисто.
І вишиваною фіранкою воно
Гойднулось в вікнах білої хатини,
Засніжило і захурделило,
Кучугур всюди теж намело.
Йде містами зимонька й селами
Та холодним махає крилом.
І дерева стоять запорошені,
Всі у білий закутані плед.
Всюди листячко жовтаве,
Бурштинове й золотаве,
Лиш шовковиця зелена
Край городу біля клена.
Та й для неї час настане,
Коли листя іншим стане,
Вірити в краще, ділитись добром,
Ближнього завжди любити
І не зважати на безліч хвороб,
А жить, працювати й творити.
Та намагатись чогось досягти
В житті, щоб залишить нащадкам,
Ступаю стежкою вузькою.
Котра веде аж до села.
Як сумувала за тобою,
Столице юності й тепла.
Давно-давно тут не бувала,
Доля "носила" по світах,
Взяла я в руки гілку полину,
Розтерла листя тісно у долонях.
І гіркотою той полин "дихнув",
Вже й застелив сріблястим димом скроні.
Вітер гойда високі полини
Там, де колись рум"янились суниці,
Серед зими, серед зими
Весна прийшла у гості.
То ж не поїдеш вже саньми,
Слід готувати човен.
Пролісок визирнув малий
Та й на тоненькій ніжці,
На килимку зеленім із барвінку
Квіточок-очей така блакить,
Він простеливсь від хати і до хвіртки
Та нікому по ньому вже ходить.
Бо за межу пішли матуся й неньо,
А діти й внуки мешкають в містах.
Нелегко в світі всім живеться нині -
Хвороби, війни і турбот потік.
Але коли є дружною родина,
То негаразди десь відходять вбік.
Коли підтримку рідних відчуваєш,
Надійне і міцне друга плече,Тоді всі біди легше ми долаєм
Зажовтіло, зажовтіло
Щось у мене під вікном.
Чи кульбабки знов розцвіли?
Але ж осінь вже давно.
Хризантемки це маленькі
Жовтим килимом цвітуть,
Шорсткі вони, усі в мозолях
Та ніжні й лагідні і теплі.
У них завжди стільки роботи,
Але встигають все, до речі:
Орати, сіяти, збирати
І доглядати свійську птицю,
