Неоніла Гуменюк
Із світанковою зорею
Сутінків десь поділась тінь.
Трійкою коней мчала фея,
Чувся веселий передзвін.
Крихітні дзвоники конвалій
Лунали, як врочистий гімн,
Зорями всіяне небо, мов квітами,
А місяченько, як той садівник
Пестить, леліє, слова мовить ніжні
Тихо-тихенько кожній із них.
Зіроньки слухають, мов зачаровані,
Не втомлюються вічно в танці кружлять,
Стара хатина край села,
Спустився вечір тихо-тихо,
Сріблястий місяць вигляда,
Крізь шибку сіє ніжне світло.
Вечеря на столі смачна,
Уся зібралася родина,
Пустився дощ серед Зими,
Умився Сніговик слізьми:
-Ой, де ж ти, Зимонько кохана?
Рятуй, Морозе, бо розтану.
Зроби із дощових краплинок
Прозоре крижане намисто.
Вересень так поспішав
Осені назустріч,
Що загубив поміж трав
Золоту обручку.
Жовтий килим простелив
Їй під ноги жовтень
З великої лійки
Грядки поливає
І зелені трави
Й первоцвіти квітень.
Озимого жита
І пшениці сходи,
І все ж таки доля мені усміхнулась,
Зігріла серденько коханням твоїм.
Любов"ю я дихаю на повні груди,
Її посилаю тобі навзаєм.
Окрилені радістю, сповнені щастям
Удвох зустрічатимемо кожен день.
А мені чомусь не спиться
В ніч, як місяць в небі повний,Мерехтять золотом зорі,
Сон утік далеко звідси.
Наче вдень так видно всюди,
Стихло все, дрімає тиша,
Місяць на траві залишив
Її зваблива усмішка його зачарувала,
Неначе сонце сяяла в його очах вона,
Грайливо очі бігали так ніби щось казали,
У серці відзивалася німих тих слів луна.
Воно трепетно билося, з грудей аж виривалося,
Бо про палке коханнячко хотіло всім сказать.
А у садочку
Квіти рядочком
Ще не готові
Стрічать Покрову.
Сонця ще хочуть
Їх пелюсточки,
А бабуся Завірюха
Костуром усюди стука -
Чи земля вже снігом вкрита,
Чи міцна на річці крига,
Чи кожухи є у кленів.
Чи нема галяв зелених.
Вже наливає соком сад вишневий,
Ось-ось і цвітом "вибухнуть" гілки.
Весна буяє в серденьку у мене,
Хоча з собою понесли роки
Красу та вроду, молодість і юність,
Срібною з русої зробилася коса,
