Неоніла Гуменюк
Підкрався вечір тихо під вікно
І місяцем моргнув грайливо близько,
Розкинув своє синє полотно
І почепив там зоряне намисто.
І вишиваною фіранкою воно
Гойднулось в вікнах білої хатини,
Всюди листячко жовтаве,
Бурштинове й золотаве,
Лиш шовковиця зелена
Край городу біля клена.
Та й для неї час настане,
Коли листя іншим стане,
А ніч запалює зірки,
Золотом кожна бризка
Та місяць свій сріблястий ківш
Перевернув донизу.
І сипле й сипле срібний дощ,
Який летить на землю,
Вірити в краще, ділитись добром,
Ближнього завжди любити
І не зважати на безліч хвороб,
А жить, працювати й творити.
Та намагатись чогось досягти
В житті, щоб залишить нащадкам,
Ступаю стежкою вузькою.
Котра веде аж до села.
Як сумувала за тобою,
Столице юності й тепла.
Давно-давно тут не бувала,
Доля "носила" по світах,
А на свят-вечір
Кутя багата,
Бо разом з нею
Всіх страв дванадцять.
Ну а Маланка
Та й на вечерю
Серед зими, серед зими
Весна прийшла у гості.
То ж не поїдеш вже саньми,
Слід готувати човен.
Пролісок визирнув малий
Та й на тоненькій ніжці,
На килимку зеленім із барвінку
Квіточок-очей така блакить,
Він простеливсь від хати і до хвіртки
Та нікому по ньому вже ходить.
Бо за межу пішли матуся й неньо,
А діти й внуки мешкають в містах.
Нелегко в світі всім живеться нині -
Хвороби, війни і турбот потік.
Але коли є дружною родина,
То негаразди десь відходять вбік.
Коли підтримку рідних відчуваєш,
Надійне і міцне друга плече,Тоді всі біди легше ми долаєм
А мені чомусь не спиться
В ніч, як місяць в небі повний,Мерехтять золотом зорі,
Сон утік далеко звідси.
Наче вдень так видно всюди,
Стихло все, дрімає тиша,
Місяць на траві залишив
Окрилена коханням,
Розкрилена піснями
У синю даль лечу
Із віршами-птахами
Крізь сонце і тумани
Й мереживо дощу.
Викотилося поволі Сонце ліньки,
Безхмарним чистим Небом попливло.
Бо розбудив його Світанок синій,
То ж позіхнуло сонне.Та тепло
Усе ж послало разом з Промінцями,
Які стрибали Зайчиками скрізь,