Olha Lypneva
Розділи зі мною тривогу
Давай сядемо поруч в підвалі
І помріємо про перемогу
Уявімо її в деталях
Як підемо між львівських замків
Якщо іти то куди
Якщо вірити то кому
Якщо розділовий знак то крапку чи кому
Якщо відстань то в кроках чи кілометрах
Якщо час то ам чи pm
Якщо з розуму то разом чи окремо
у Львові дощ
уже котрий день поспіль.
і серед мокрих площ
затих щоденний поспіх.
⠀
хтось протягнув
в руки твої
хочу я так
сильно
не говори
лиш обійми
я ніколи не скАжу "залишся".
бо уперта й страшенно горда.
краще тОбі збрешу навмисно,
хоч би й стане комок в горлі.
я ніколи не буду бігти
Повір, тобі це не треба —
Мої поламані крила і розшматоване небо,
Моє роздерте серце, мої спаплюжені мрії…
Повір, я ж і любити, напевно, вже зовсім не вмію.
Послухай, тікай світ за очі.
Від чорноти моєї рятуйся й біжи, що є мочі.
Вір в мене!
Коли я, здається, несу нісенітниці,
Коли не виконую дані обітниці.
Вір!
Коли увесь світ повний гамору й мороку,
Коли я бездумно іду вслід за ворогом.
минуло всього лиш декілька снів,
а я вже страшенно сумую,
п'ю каву гірку, пишу сотні листів,
осіннє листя в книжках пресую.
бажання заснути, кинутись в сплячку,
Хочеш, я навчуся вічність з тобою мовчати?
А хочеш, буду кричати диким криком,
Так, що ніхто не зможе тобі докоряти,
Так, що не наважиться підійти ні на милю ніяке лихо?
Хочеш, я стану темрявою поряд з тобою?
дивно, як перетнулися різні дороги,
здається, йшли в два різні боки.
та раптом, зіткнулись на якусь лише мить.
і відчула, як палко моє серце горить.
стій.
зупинись.
Через тебе всередині свище вітер,
Бо там такі дзюри, що так просто не залатати.
І мені напевно не стане літер,
Тож я не знаю як про все розказати.
Що ти прийшов і поселився прямо під шкіру,
Єдиною можливою варіацією моєї осені
Визнаю лише ту, що з твоєю присутністю.
Інших просто не треба, вони не запрошені,
Віддаю на вселюдський огляд цю резолюцію.
І нехай хто там що скаже, висуває свої аргументи,