Роман Шарко
упала зірка ніби з ляку
й мерщій за обрій догорати
а я роззявивши ротяку
не встиг бажання загадати
і опустивши зір під ноги
Холодно
Ціпеніють м’язи і думки злипаються в глейку масу неповороткого ступору
В цю пору
Я бездумна істота, що рухає порухи, тче своє плетиво, зрить та не баче ніц…
Боляче
Але то лише спогади, то лише пам’ять минулих погибелей на мою голову
серед засніженого січня, просто неба
без медитацій, без складання бізнес-плану
без мотлоху всього, що ніби треба
почну весну бурхливу розкудлану
наллю безпечності по самі небокраї
вітром сніжить і ялозить за шию
шкрябає в мозку, що жити не вмію
холодно. лід. безпросвітність. абзац
п’ю не життя, а ганебний ерзац
знову біжу між чужими світами
І знов на порозі і знову дивлюсь в далечінь
Трухлява влаштованість сипле на голову згар
Змітає брехню та виводить з омани видінь
Підбурює вирішить справ непідйомний тягар
Я тут, я живий, я прокинувся знову навстріч
я напився безмежжя
я ригав абсолютом
переплутавши стежки
я упав у розпуку
я упав у канаву
безпробудної хіті