Ruslan Barkalov
І зійшов місяць над горами
Оглянув білу землю заметену снігами.
Потріскуючи стрибав мороз дібровами…
І було чути лиш рип – рип під ногами.
Там, за ялинкою зайці причаїлись
Сам я на троні – у домі холодному
У тронному залі чекаю на смерть.
У тому дитяті новонародженому
Приходить цар а моя погибель.
Мої ридання – тривожні думи…
Вечір на дворі і тиху казку
Я на добраніч тобі розкажу
А ти заснеш мій маленький
В мене на руках – сину
Спи мій маленький
В молитві прибігаєм – Отче наш!
До тебе, молимось, благаєм:
Спаси, помилуй, збережи нас –
Ми твої діти, іншого не знаєм
Благаєм Боже – миру нам подай,
В пустелі сорок днів давно минуло
В молитві й пості день і ніч
І вже коли втрачав Він силу
Диявол сміло приступив тоді
«Чи син ти Божий? – злобно спокушає –
Чи ми живемо так, як заповів Христос?
Чи справді віруємо ми в ім’я Господнє?
Кого ми прославляємо: життя чи смерть?
І тягнемось куди: до неба чи в безодню?
Словами брата свого навертаєм до життя
Христос воскре із мертвих,
Смертю смерть подолав,
І тим, що в гробах життя дарував
Воскресний тропар
Осінь як жінка - така різна буває часом
Десь холодом віє, десь ніжно муркоче
То сонечком бавиться то морозами
То жіночним сопрано а іноді басом
Минуле, котре я залишу за дверима квартири
І зайшовши у ванну змию біль цього дня
Ну чому так – питав не раз сам себе я у вісні
І відповідь приходила завжди та сама
Історія це минуле – завтра буде новий день
Між дружбою й Любов’ю
Між тисячами так непотрібних слів
Кожен з нас є чиєюсь тінню
Кожен з нас кимось для когось був
Не дзвониш… не пишеш… не згадуєш…
Мені снилась божественна тиша
Десь високо, в Небеснім раю.
Я всю ніч з насолодою слухав
І ніяк не хотів повертатись
Назад на грішну землю.
Дорогою ішов втомлений ангел.
Він тихо плакав серце із жалю.
Не зміг ніяк він назбирати добрих діл,
Щоб ними помолитись за людей Творцю.
Холодний погляд, у очах, зневіри,
