Святослав Жаботинський
трава рухається як вії незайманих під водою
торкається розгорнутих людей
що пливуть низько над землею
наче неслухняні примари
блискавка приходить мов жінка з блакитним минулим
вона загубила полум’яних ягнят
що випасала у миттєвій гавані
дахи наче покинуті черепи велетенських равликів
зорі стають зародками нічийних батьків
зорі принишкли як слимак що навчився левітації
мерці дозрівають у головах маку
мотилі думають що вони у саду
в якому Сковорода позбувся цноти
бабуся розганяє мотилів гасовою лампою
вона розплітає косу своєї мови
зникаюча у тумані ожина
стримує неспокійні душі
що хочуть грітися над мискою вареників
осінь відгризла круку крило
і перелетіла на крилі ожину
земля краде ваших мерців
чужа рука відпускає сутінки і чахне
гарні жінки сидять у хатах –
мабуть настала осінь
полудневе світло проникає усередину вусатих чоловіків
під маминими лопухами лежить тиша тверда як українські кістки
ще там лежить пияк наче вартовий у комашиному раю
ніч лежить мов скрипка мерця
на цій вулиці почуваєшся самітником наприкінці
шелест листя ламає те що не можна ламати
хлопчик ліпить з тіста пташині зародки і кидає угору
вранці мама проганяє крилатих голубів з його повік
він ховає свої зіниці у коробочках маку
аби старі люди не знали що він чорнявий
чоловік полював на безкінечну лисицю
застряг у седативному тумані
що часточки маку не сколихне
листя без скелетів невагоме
вони були димом що схаменувся
визирають з вічної нори
побачити чи стоїть колосок
бог збирає їхні стиглі серця
венозна ніч тече по білих персах бога
тремтячі пагорби втекли зі снів жінки що спить з ножем
там листя роїться наче птахи з листами
