Святослав Жаботинський
місяць-і-зоря
над паперовими хатами
діти сплять
їхня кров досі блукає
українським бездоріжжям
вони були димом що схаменувся
визирають з вічної нори
побачити чи стоїть колосок
бог збирає їхні стиглі серця
сніг лежить наче мертві балерини
пускає коріння у пустку
між сітківками людей і білизною янголів
села розкидані наче чорні речі
чоловік полював на безкінечну лисицю
застряг у седативному тумані
що часточки маку не сколихне
листя без скелетів невагоме
хлопчик ліпить з тіста пташині зародки і кидає угору
вранці мама проганяє крилатих голубів з його повік
він ховає свої зіниці у коробочках маку
аби старі люди не знали що він чорнявий
нічні птахи покидають свої сутулі тіла
приходять до хати без даху
там зорі зазирають до дірок у вірші
чорна рука розкладає людей
вона дає діду на лаві задишку
земля краде ваших мерців
чужа рука відпускає сутінки і чахне
гарні жінки сидять у хатах –
мабуть настала осінь
зникаюча у тумані ожина
стримує неспокійні душі
що хочуть грітися над мискою вареників
осінь відгризла круку крило
і перелетіла на крилі ожину
вечірня пітьма приходить до місця яке добре покидати
люди і будинки живуть окремо від своїх історій
гусячий пастух приходить один
бо гуси полетіли у вирій
блискавка приходить мов жінка з блакитним минулим
вона загубила полум’яних ягнят
що випасала у миттєвій гавані
дахи наче покинуті черепи велетенських равликів
трава рухається як вії незайманих під водою
торкається розгорнутих людей
що пливуть низько над землею
наче неслухняні примари
полудневе світло проникає усередину вусатих чоловіків
під маминими лопухами лежить тиша тверда як українські кістки
ще там лежить пияк наче вартовий у комашиному раю
