Тарас Яресько
гостро тече ріка —
цей заломистий корінь
горішнього синього —
вже не навчаючи нас
взаємної ввічливості —
крило без птаха
чи лише уявлення про крило
летить над лісом на синій шепіт
і трава заштриховує дно повітря
щоб м’якше було приземлення —
Свистить старим астматиком завій,
де ні стоїть на брамі у ніколи,
де чаша на штрафні заходить кола
і все ніяк не ви́ходить, криві.
Кіношний лицар в кадрі на коні;
кульмінація кольору,
рудоборода іржа
стовбурових годинників,
букові кігті
вчепилися в щось
надто жарке літо надто
просмолені міські дашки
ось-ось спухнуть від опіків
чорними пухирями
та навіть спека насправді не привід
залишатися в затінку
вуха сов
чують шарудіння
в небесній проводці
коли мерехтять зорі
чують тремке серцебиття
час перестає вимірюватися
хвилинами й годинами
робочими днями
навіть положенням сонця
час тепер міряємо ось так:
тільки затуливши вуха
можна почути
як шкрябає голос по темряві
мов ніготь по захисному шару
лотерейного білета
водорості спогадів
що спливли на поверхню пам’яті
чіпляються за соломинки променів
не в силах тонути вдруге
а отже пам’ять більше не підвладна
впорядкованому плину часу
він тут чужий —
жовклий листок на днищі чобіт
занесений в гавань дому
на причал килимка біля входу
що буде йому шорсткіше
ніж гостра суха трава
коли
розстелившись у повний зріст
помирає призахідне світло —
вітер криміналістом шукає
в нього під нігтями
тіні камінних метеликів —
зима м’якшає
і сонце дедалі більше
вганяє у страх пополотнілі сніги
й з грюкотом падають долів
заточки бурульок
мов складається зброя
