Тарас Яресько
вже світло наче дайвер в тьму пірнає
і все що так страшило і вело
відмичкою шкребе замок до раю
біліє аж від заздрощів вино
із ягід темних із тієї ночі
в якій горить горить уже печаль
гамселить кулак по повітрю
то тут то там —
може колись
і почує стукіт
у двері оббиті синьою ржею
вода — родом з синього лігва —
тримає долонями два береги —
стулки несправного ліфта —
порослі вербою чия кора
давно не припудрювалась
ветування корою,
поперекові простріли дерев,
крило по периметру
обмежується проваллям,
холодна зброя крику
ще кілька дощів —
витріщаються вікна —
фотопастки пташиних
зіниць вихоплюють
злети й падіння роси —
тремтливої — наче дізналася
мурашник сопить в усі дірочки,
на комірці заношеної кори
зібралися стовбурові клітини вітру,
долоня пастухом випасає пальці
на зелених стебельцях тендітності,
вівчар входить у свій учорашній слід
вуста з корицею
розкришеної цеглини
знають все про розмурування
абрикосових кісточок
просипаних за комір вітру
ходити і відчувати —
як в’їдається шурхіт,
як тактильна пам’ять підводить вітер,
як щуляться слимаки
(з класовою заздрістю до равликів)
завжди знаючи напрям поривів
на чотири сторони світла
так легко було піти
чотири тіні тепер за спиною
всі — твої
розгледь його
вимовляй
йому теж дубіє язик від
танінів кори
його рот це також майже поріз
і не спиться вікну — бачить пошуки броду
жовтим жовклим ошматтям жовтневого ЗМІ,
незачинений я, і вода що заходить
містить докази світла — ламкі, непрямі
1
в передчутті тиші
нічні голоси линули з темряви
ніби велетенської чорної скриньки
розбитого світу
