Тарас Яресько
а ти роззираєшся навсібіч
ніби підбираєш краєвид до ключика
застряглого в загрудній кишені
поки нервово скаче по мові
віршник без голови
аж підсипається сон-трава
ну і нe чуй собі
ну і нe чуй —
поки вона —
з високою нотою в імені —
ставить назад за кожного
чорні свічечки насінин
щось викуриться з нори грудей
вивернуте дзеркальністю назовні
на світелко мілітаризоване до спалаху
серед листя недосвідчених кольорів
де стирчать оголені цоколі суцвіть
напівпровідниками прекрасного
де північ вказує напрям на мох —
на камінні яке причавлює
перекотиполе власної тіні —
там беззубість чиясь —
озброєна до зубів мудрості —
соломоновим рішенням
вітри — на ринви покарані —
стугонять з металевим прононсом
ніби йоги коли ворочаються
на голках у своєму серці
в ніч що всиновлює гострі тіні
над півзарослою пуповиною стежки
навіть алмаз
з найтвердіших родовищ
не вийшов би на двобій
до перших подряпин
з уламком рамкового скельця
прилеглого до родинного фото
підглядаючи крізь дірочки
в зрешетованих світлом грудях вірша
подібного тепер
до нічного неба в сузір’ї пегаса
я побачив що серце
якщо на початку вірша
дуло солов’я висить на гілці
то в кінці воно має висвистіти
щоб розчуло навіть грибне вухо
почавлене ведмежою лапою
тріснула гілка
мов зламалося ребро тиші
і сполохався навіть страх
який набув подоби вітру
й підступав холодним обручем
до горла сонного птаха
миттєвосте —
за яку вислизає тепло
з-під знятої шапочки жолудя —
розщепися заячою губою
сядем на краєчку твоєї розколини
звісим ноги пошарпаєм потічок
калюжі проступають на розбитих асфальтах
ніби мутна підземна ріка
шпигує за грудневим простором
сотнею своїх очей
я вглядаюся в обличчя хлопчаків
чуєш? зародки слів
на гойдалках голосових зв’язок
метляються над проваллям горла
ловлячи рідкі проникання
світла згори —
ковалями металевих приголосних