Тарас Яресько
ось так виглядає осіння невизначеність:
жовтий листок над головами
мов підбитий палаючий безпілотник
в який вдивляємося щосили
й не можемо розрізнити
на чиєму він боці
на чиє зачекалась повернення
та що танцює вночі на березі
аж ключиці висвистують у повітрі
й підвісними містками над часом
колихаються передпліччя
аж ріжеться наскрізь голос
на схилі крутого берега
над прірвою самого себе
де камінець з-під ноги радо зривається
вниз в обійми води
де дихають зябра тріщинок на корі
де навіть смерть призахідного сонця
вітер — це віра в нього,
переважання змісту над формою,
виставлена на загал нагота,
вітер — це буря на лікарняному
що смокче червоні соски шипшини
де очниці гнізд
обмінюються скалками
де торф і бурштин бережуть
спадщину невиправданих і
виправданих передчуттів —
агрономи й аргонавти всіх країв єднайтеся
облиште міжрисові сутички за чистоту рису
засівайте чорнозем кігтиками апострофів
поки тіні ще не відкидаються від тіней
поки довгоносики світла ще сують
в краю покраяному до крайнощів
смерть води живе в порожнім колодязі
з округлою форми луною від гуку всередину
яка буде здатна станцювати навколо секвої,
довести до дзену мідяний дзвін,
хто без жодної краплі рому
мине поле лісу
де розвітрені дерева
чіпким гіллям беруть
один одного на абордаж
прозорий вітерець
пролітаючи низько над рікою
підмочив у ній зграйки
навислої комашні
сіли батарейки
мурашник сопить в усі дірочки,
на комірці заношеної кори
зібралися стовбурові клітини вітру,
долоня пастухом випасає пальці
на зелених стебельцях тендітності,
вівчар входить у свій учорашній слід
В атмосфері страху — бульбашка цілунку.
В стратосфері болю — пластирем вуста.
Навіконна крига явить візерунки.
Ще не знаю, хто ти — та або не та.
Лабіринти долі в самоті не винні,
якщо на початку вірша
дуло солов’я висить на гілці
то в кінці воно має висвистіти
щоб розчуло навіть грибне вухо
почавлене ведмежою лапою
