Тарас Яресько
хтось жартома переназвав
птахів іменами риб
і ніби навмисно
зимове небо просипалось
сніжним планктоном
фальстарти для перелітних сторінок
великого тлумачного осені
який не читали але засуджуєм
і ти немов перед довгою темрявою
підфарбовуєш губи червоним
цілуючи розмоклу троянду
шшшарудіння в траві
шшшерехи листя
шшшурхіт пташиних крил
перемикаються мов частоти
несправного радіо
прозорий вітерець
пролітаючи низько над рікою
підмочив у ній зграйки
навислої комашні
сіли батарейки
спросоння
марно шукав уявну кнопку
щоб вимкнути гавкіт дворового пса
ранішньому снігу під кроками
теж заїло платівку —
що як
оглухнути
осліпнути
затерпнути
для усього крім
Тиша така, що на хриплий скрадається голос,
кряче на гілці шериф про вологу і пізню
ніжність, що наче хлібина, навпі́л розкололась,
наче остання, що ділить на до і на після.
Тиша сьогодні спізнилась на декілька ноток,—
водорості спогадів
що спливли на поверхню пам’яті
чіпляються за соломинки променів
не в силах тонути вдруге
а отже пам’ять більше не підвладна
впорядкованому плину часу
крізь серпанок хмар
сонце видається коротко стриженим
можна дивитись не мружачись
можна розтиснути кулаки й підіграти
цьому вдаваному палатному спокою
де навіть підземне потойбіччя
Отак і буває: нічого ніде,
і навіть у пастці заплі́снявів сир.
Нам губи хоча би обвітри — та де!—
вже й розу вітрів залишив бригадир.
Застряг, як у ліфті, в гортані мотив,
Колють вії повітря — до дір, до снігів причинних.
Пісня нам забезпечить алібі в тиші вулиць.
Щось засіло у тьмі — вже не наше, але нічийне,—
артефактом зим, як застрягла під серцем куля.
Проникає у дім сніг непроханий на волоссі;
мова тутешніх берегів осягалася навмання
з метеликом який заблукав у вітрі
з квіткою жасмину що загралася із вітром до втрати запаху
з витонченою гнучкістю твого голосу яка завжди могла
огорнути будь-яке божевілля мого світу
