Тарас Яресько
розмита світлина ночі
на поверхні води
бо вітерець пестить гладінь
і та цнотливо тремтить
але не сахається
побачити
ультрафіолетовий спектр бузку
вислухати
пульсацію на сонячних артеріях
якщо на початку вірша
дуло солов’я висить на гілці
то в кінці воно має висвистіти
щоб розчуло навіть грибне вухо
почавлене ведмежою лапою
хтось першим
назвав осінь рудою
й відтоді вона руда
збагачена ранами мов ураном
збагачена киснем —
Сивий туман, ніби блузка легка, прозориться.
Довга дорога — розмотана чорна пряжа.
На перехрестях по вісім очей дозорами —
на КПП павутинних — усіх пов’яжуть.
Сонце спадає за плечі тобі, як обрії.
дим без вогню —
ранковий туман —
без причини яку слід приховати собою,
без негайності загорненої в обгортку вітру,
без рипіння метеозалежних колінок ринв —
знаєш про що натякає
шумування молочної кислоти
в гортанних м’язах зозулі?
налийте і нам молока —
з порожніми жбаниками
рибина викинута на берег
вперше пізнала спрагу
як вперше по-справжньому пізнав час
аркуш відривного календаря
в покинутій оселі
чиясь ідеальна картина світу
висить на стіні вітальні:
зелень ріка небо що ось-ось
перехреститься трійкою птахів
згори вниз і справа наліво
нічого з цього не буде:
ні мисливців на осінь не-
розділеного мовчання
коли воно стає золотим
повінь відступає
лишаючи по собі у траві
розбите на краплі серце води
вербу посивілу впродовж однієї ночі
присоромлені водяні лілії
що почувають себе манкуртами
підглядаючи крізь дірочки
в зрешетованих світлом грудях вірша
подібного тепер
до нічного неба в сузір’ї пегаса
я побачив що серце
