Тарас Яресько
ми прагнули моря взимку
аж притулялися
одне до одного вушними раковинами
в надії розчути його артефактний гул
аж кликали Галькою й Мартином
дворових собачат
вітер жонглював
кількома метеликами
поки не впустив одного
на вигострене перехрестя
травинки і промінця
без золотавого наконечника
В атмосфері страху — бульбашка цілунку.
В стратосфері болю — пластирем вуста.
Навіконна крига явить візерунки.
Ще не знаю, хто ти — та або не та.
Лабіринти долі в самоті не винні,
хроніки зими холодні та довгі
паляться дрова споминів
відганяючи страхи
наче виголоднілих вовків
на яких місячний вітер вночі виє першим
діючи на випередження
Фантомно болить корінню, в землі зосталому,
і точать ножі кроти під твердим фундаментом.
Сніги штурмували дім і вертались талими,
бо теплиться щось всередині навіть каменю.
По фресках повзе павук під косою стелею,
стемніло яблуко,
зойкнула кора,
мураха стала дибки,
невикористані шприці бджіл
ночують в бомбосховищах вуликів,
я клякнення, я корок, я кора —
я дятлом гравірований Коран,
я зроговілий подих вітровіїв,
я все, що стовбур зміг відколи мріяв,—
введе мені ще дозоньку оса, —
чи забуду колись
як вогонь пійманий на гарячому
винувато лижеться
як сполохана вода розмиває своє ж лице
як прозріння собі вистукує костуром шлях
підглядаючи крізь дірочки
в зрешетованих світлом грудях вірша
подібного тепер
до нічного неба в сузір’ї пегаса
я побачив що серце
коли сонце
страусовою головою
ховається в пустельний пісок
що в долонях розсипається
мов логіка сну по пробудженні —
чи зможе той
хто сонце цілує в губи
задмухати темряву
чи виверне її мов кишеню
Зливи зливаються без церемоній,
лицарі зрадоньку сіють без докору.
Ти молитовно стуляєш долоні,
ловлячи крихти долонного спокою.
Мариться франту і хмариться фронту,
