Тарас Яресько
від учора у передмісті
півнів перевели на зимовий час
а ми тримаємось за поручні спогадів
обличчями до напрямку руху
й житіє нині мов орхідея
що випнула коріння над горщиком
час перестає вимірюватися
хвилинами й годинами
робочими днями
навіть положенням сонця
час тепер міряємо ось так:
і де той вершник
в моховому сідлі на камені,
чому не скаче,
коли ламкий черешок
креше собою об запах сірки
надоєний місяць стоншився до серпика —
комашня стає у чергу за молоком
бродячий пес
нюшить сліди промінців у повітрі —
знеживлено до світанку
шшшарудіння в траві
шшшерехи листя
шшшурхіт пташиних крил
перемикаються мов частоти
несправного радіо
осінь цьогоріч проявлялась раніше звичного:
ще коли попіл збирався в перелітні зграї
над вигорілими пшеничними полями
вітер зализує язиками протягів
своє намозолене тіло
в повітрі застрягає розгубленість
мов чобіт в березневому чорноземі
розмита світлина ночі
на поверхні води
бо вітерець пестить гладінь
і та цнотливо тремтить
але не сахається
він тут чужий —
жовклий листок на днищі чобіт
занесений в гавань дому
на причал килимка біля входу
що буде йому шорсткіше
ніж гостра суха трава
"подейкують…" (ЦИКЛ)
1
подейкують
насправді все пішло шкереберть
вітер — це віра в нього,
переважання змісту над формою,
виставлена на загал нагота,
вітер — це буря на лікарняному
що смокче червоні соски шипшини
пливи пливи
ти ж на дві третіх з води
хай з-під п’ят розлітається
краплями річковий сміх
бризкає в очі світлом з поверхні
як трепанований апельсин
