Тарас Яресько
з висоти роздимлення
попелястому дятлу видно
свою тінь кольору попечених п’ят
майже кожного з ахіллесів прагнень
пробіглих по головешках ожинних зіниць
і безвісти зниклих між коренів
і де той вершник
в моховому сідлі на камені,
чому не скаче,
коли ламкий черешок
креше собою об запах сірки
в краю покраяному до крайнощів
смерть води живе в порожнім колодязі
з округлою форми луною від гуку всередину
яка буде здатна станцювати навколо секвої,
довести до дзену мідяний дзвін,
Коли слова стоять ув однині,
коли навколо первісно і голо,
ми замовлянь не вивершимо, ні,
хай наголос ще падає на голос.
Нехай у соснах заблукає звук,
прозорий вітерець
пролітаючи низько над рікою
підмочив у ній зграйки
навислої комашні
сіли батарейки
тихо тепер моторошно
в селищі фронтового типу
не чутно церковного хору
ніби обітниця мовчання
набула буквального значення
і навіть всередині дзвону
робінгуд вітру
зриває перстені шипшини
і роздає направо й наліво
верба вербує вербу
стежити за водою
ніби кіноляп у дешевій стрічці про осінь
ця відчайдушна спроба вийти сухими з дощу
занурившись під пріле листя обопільних спогадів
що вже розмокло і протікає проте ще утримує
якесь переховуване мов контрабанда
якесь закодоване лише для двох
водорості спогадів
що спливли на поверхню пам’яті
чіпляються за соломинки променів
не в силах тонути вдруге
а отже пам’ять більше не підвладна
впорядкованому плину часу
небо промерзає до пташиних кісточок
над хворим на амнезію маком
який запелющить повіки
коли згадає усе —
і внутрішньо переміщену осінь
де не клюють будяки на рукав
де сивина кульбаби не діткнута —
там вітер можна переходити вбрід
запаху облавного лиса
по стежині не здатній
чи забуду колись
як вогонь пійманий на гарячому
винувато лижеться
як сполохана вода розмиває своє ж лице
як прозріння собі вистукує костуром шлях
