Тарас Яресько
Хмара не плаче, просто сльозиться водами, —
напевно, Господня вія на неї впала.
Ліс у своєму травні, немов здивований
дідо-забудько, якому відтерпла пам'ять.
Є мов немає — дні тепер наче привиди,
спросоння
марно шукав уявну кнопку
щоб вимкнути гавкіт дворового пса
ранішньому снігу під кроками
теж заїло платівку —
Поодинока хмарка над сосною —
наперсток Бога, щоб не поколотись
об гостру хвою, шиючи тасьмо́ю
вузьку леваду соняхів напроти,
вітер
проходить крізь торговицю лісу
ножем крізь масло
маслом крізь ножі
тріпає мов шерсть вірних псів
я клякнення, я корок, я кора —
я дятлом гравірований Коран,
я зроговілий подих вітровіїв,
я все, що стовбур зміг відколи мріяв,—
введе мені ще дозоньку оса, —
проміння в зимі охолоджується ще на льоту
ламає на кризі собі ключиці
сльозогінний вітер поколює очі —
сльоза замерзає також ще на льоту
вітри — на ринви покарані —
стугонять з металевим прононсом
ніби йоги коли ворочаються
на голках у своєму серці
в ніч що всиновлює гострі тіні
над півзарослою пуповиною стежки
хрипко розстібається блискавка
на воронячій горлянці
вивалюючи ще один голос
на зачовгану ожеледь тиші
де метафори мирного часу тепер
немов каміння
вплетене в коси джерельців
так лиця — усіх своїх —
вплітаються в зоровий нерв
наносячись звідти де чорні ниточки
вздовж і впоперек перепливають
пам’ятаю як дітьми
ми гасали поміж дерев
крізь тінисте гілля яких
все ж просочувалось проміння
тонкими закарлюками
чуєш? зародки слів
на гойдалках голосових зв’язок
метляються над проваллям горла
ловлячи рідкі проникання
світла згори —
ковалями металевих приголосних
миттєвосте —
за яку вислизає тепло
з-під знятої шапочки жолудя —
розщепися заячою губою
сядем на краєчку твоєї розколини
звісим ноги пошарпаєм потічок
