Тарас Яресько
вже світло наче дайвер в тьму пірнає
і все що так страшило і вело
відмичкою шкребе замок до раю
біліє аж від заздрощів вино
із ягід темних із тієї ночі
в якій горить горить уже печаль
розгледь його
вимовляй
йому теж дубіє язик від
танінів кори
його рот це також майже поріз
ось так це станеться:
злива ввімкнеться великим напором
щоб жодним жучком не змогли підслухати
як відбувається бартерний обмін тінями
між лисицею й сосною
і коли ми оговтаємося одне від одного
я клякнення, я корок, я кора —
я дятлом гравірований Коран,
я зроговілий подих вітровіїв,
я все, що стовбур зміг відколи мріяв,—
введе мені ще дозоньку оса, —
ось і надія —
тоншає шкаралупа
під поглядом ізсередини себе
що вже гортає хмару за хмарою
з топографічним вростанням променів
поки вдих і видих зберігають нейтралітет
голос починає свій шлях самурая
з піднебіння у піднебесся
шереги обрізаних зимових дерев —
письмо ієрогліфами східного бога —
Хто перепустку дасть у святая святих?
За дверми шепеляють вітри-пілігрими.
Чи дійдуть крізь шпарину під ними листи,
чи, як сни по пробудженні, стануть німими?
сльози заходять до ока неначе до церкви
лівого й правого ока — мов різних конфесій
кілька дощів і зумієш — клянуся на плесі —
переростати а не заливатися з верхом
ластівка з куксами крил понад берегом стиха
антиосінні заворушення
почалися
з примірянням нагорі
піхотою дощових крапель
білої панцирної броні
Сивий туман, ніби блузка легка, прозориться.
Довга дорога — розмотана чорна пряжа.
На перехрестях по вісім очей дозорами —
на КПП павутинних — усіх пов’яжуть.
Сонце спадає за плечі тобі, як обрії.
ось так виглядає осіння невизначеність:
жовтий листок над головами
мов підбитий палаючий безпілотник
в який вдивляємося щосили
й не можемо розрізнити
на чиєму він боці
кажан
кульгавий на одне крило
тавроване сонячним опіком
свій серед чужих
прочанин печерних світловин
вловлює ультразвукову
