Тарас Яресько
стемніло яблуко,
зойкнула кора,
мураха стала дибки,
невикористані шприці бджіл
ночують в бомбосховищах вуликів,
небо замовчує
качиний крик застряглий
в задовгій рурці лебединої шиї
коли та вигнулася вісімкою
коли на шальку одного крила
падав дощ а інше — сухе без води —
підглядаючи крізь дірочки
в зрешетованих світлом грудях вірша
подібного тепер
до нічного неба в сузір’ї пегаса
я побачив що серце
нічого з цього не буде:
ні мисливців на осінь не-
розділеного мовчання
коли воно стає золотим
де північ вказує напрям на мох —
на камінні яке причавлює
перекотиполе власної тіні —
там беззубість чиясь —
озброєна до зубів мудрості —
соломоновим рішенням
загадуй бажання — вітер розмахує
чарівними паличками бабок
і хилитаються тіні від каштанів
ніби заколисуючи в собі найтемніше
й я входжу по черзі у кожну
а їм від того ні темно ні ясно
зима м’якшає
і сонце дедалі більше
вганяє у страх пополотнілі сніги
й з грюкотом падають долів
заточки бурульок
мов складається зброя
і не спиться вікну — бачить пошуки броду
жовтим жовклим ошматтям жовтневого ЗМІ,
незачинений я, і вода що заходить
містить докази світла — ламкі, непрямі
«в усьому винні
серця-попередники» —
мовило зозулине серце
на своє виправдання
виштовхуючи з моїх грудей
вже енне за ліком
розворушується мурашник сонця
зрання розповзається довкола
світломаскувальний режим грудей
щось і далі ховає всередині від усіх
я флейта
я наслідую вітер у голові
вмію вибивати кобрам передні
в моїй аорті вчиться плавати кров
я раптовість затерта до дірочок
вуста з корицею
розкришеної цеглини
знають все про розмурування
абрикосових кісточок
просипаних за комір вітру
