Тарас Яресько
Хто перепустку дасть у святая святих?
За дверми шепеляють вітри-пілігрими.
Чи дійдуть крізь шпарину під ними листи,
чи, як сни по пробудженні, стануть німими?
казали тобі дівчинко
не дивися не підглядай
не сунь свого носа у чужі страви
у гнізда сонних лелек
у дупла з білячими сухпайками
у замкові шпарини квіткових пуп’янків
Погасилась печаль підземна — аж стало димно,
далі випнулась териконом сама назовні.
Звуки проросту тут би визбирати, щоб ними
пересіяти лису вирву в озимій мові.
Тут не в риму ідуть із часом — і крок за кроком,
хтось жартома переназвав
птахів іменами риб
і ніби навмисно
зимове небо просипалось
сніжним планктоном
Зливи зливаються без церемоній,
лицарі зрадоньку сіють без докору.
Ти молитовно стуляєш долоні,
ловлячи крихти долонного спокою.
Мариться франту і хмариться фронту,
Свистить старим астматиком завій,
де ні стоїть на брамі у ніколи,
де чаша на штрафні заходить кола
і все ніяк не ви́ходить, криві.
Кіношний лицар в кадрі на коні;
що є ріка
трильйони сліз позбавлених солі
сіль бо викачали на хліб і на рани
на ожеледь на фен-шуй для дельфінів
щоб їм смакувало і пахло морем
у дельфінаріях
Дубне різдвяний індик в формаліні,
місяць жетоном стає на дванадцять,
Санта нагайками електроліній
всіх рогачів мотивує до праці.
мова тутешніх берегів осягалася навмання
з метеликом який заблукав у вітрі
з квіткою жасмину що загралася із вітром до втрати запаху
з витонченою гнучкістю твого голосу яка завжди могла
огорнути будь-яке божевілля мого світу
повінь відступає
лишаючи по собі у траві
розбите на краплі серце води
вербу посивілу впродовж однієї ночі
присоромлені водяні лілії
що почувають себе манкуртами
розмита світлина ночі
на поверхні води
бо вітерець пестить гладінь
і та цнотливо тремтить
але не сахається
задрімай в бомбосховищі сестро
хай насняться тобі:
лебеді з рушників
в номерах готельних