Тарас Яресько
от би —
ввімкнути запале сонце на біс
над рікою що зрошує поле зору
знов споглядати
як світло врізається у ландшафт
стоячи на опівнічному березі
еге-гей-ського (якщо вірити відлунню) моря
яке судомилося і пінилося раз у раз
ти риторично питала: чи паморочиться пеліканам
при погляді з висоти вниз?
а я водночас нетерпляче перебирав варіанти
В атмосфері страху — бульбашка цілунку.
В стратосфері болю — пластирем вуста.
Навіконна крига явить візерунки.
Ще не знаю, хто ти — та або не та.
Лабіринти долі в самоті не винні,
гамселить кулак по повітрю
то тут то там —
може колись
і почує стукіт
у двері оббиті синьою ржею
в темному небі
серед однакових зірок
зростає гидке каченя місяця
жовтою кров’ю кульбабок
вимащена левада
надто жарке літо надто
просмолені міські дашки
ось-ось спухнуть від опіків
чорними пухирями
та навіть спека насправді не привід
залишатися в затінку
нічка
покладена на шальки зіниць
стирає межі нерівності
між бароко суцвіть і
бараками зерен в суцвіттях
навколо перегрітої вдень
рибина викинута на берег
вперше пізнала спрагу
як вперше по-справжньому пізнав час
аркуш відривного календаря
в покинутій оселі
чи не буде запізно
коли теплична троянда —
навчена вірити в
гріховність кольорозмішування —
якось увійде після дощу
в спіритичний контакт з веселкою
а ти роззираєшся навсібіч
ніби підбираєш краєвид до ключика
застряглого в загрудній кишені
поки нервово скаче по мові
віршник без голови
аж підсипається сон-трава
після заходу сонця
день вистигає ніби гніздо
з якого зігнали птаха
мова настояного на травах вітру
не відкривається дослівно
вітер
проходить крізь торговицю лісу
ножем крізь масло
маслом крізь ножі
тріпає мов шерсть вірних псів
