Тарас Яресько
тріснула гілка
мов зламалося ребро тиші
і сполохався навіть страх
який набув подоби вітру
й підступав холодним обручем
до горла сонного птаха
проміння в зимі охолоджується ще на льоту
ламає на кризі собі ключиці
сльозогінний вітер поколює очі —
сльоза замерзає також ще на льоту
в темному небі
серед однакових зірок
зростає гидке каченя місяця
жовтою кров’ю кульбабок
вимащена левада
чи будуть висміяні спроби очерету
засклити власні прогалини
рідким склом дощів
відправити запах надламаних стебел
на протилежний берег поштовим вітром
мова тутешніх берегів осягалася навмання
з метеликом який заблукав у вітрі
з квіткою жасмину що загралася із вітром до втрати запаху
з витонченою гнучкістю твого голосу яка завжди могла
огорнути будь-яке божевілля мого світу
калюжі проступають на розбитих асфальтах
ніби мутна підземна ріка
шпигує за грудневим простором
сотнею своїх очей
я вглядаюся в обличчя хлопчаків
вітер
проходить крізь торговицю лісу
ножем крізь масло
маслом крізь ножі
тріпає мов шерсть вірних псів
розворушується мурашник сонця
зрання розповзається довкола
світломаскувальний режим грудей
щось і далі ховає всередині від усіх
розмита світлина ночі
на поверхні води
бо вітерець пестить гладінь
і та цнотливо тремтить
але не сахається
в нічному небі
оточений темрявою місяць
стікає долів талим світлом
хто йде слідами роменів
з ампутованими пелюстками
відчини переді мною ковану браму у місто
небо над яким нависає замахом
небо над яким нахмарене ніби синець під оком
й де на перехресному допиті вітрів
заламуються перші молочні крила
вартова мураха
розгойдується на найвищій травинці
виглядає непроханих гостей
ранкове повітря прогрівається хутко
мов долоні долучені до обіймів