Тарас Яресько
суботник:
розгрібання розпачу
всередині трухлих пнів
вітер звиває собі тепло,
от нам тепер недитячі ігри:
мова хвилюється раз —
і з кожним мовленим словом
котиться вгору-вниз
нічого з цього не буде:
ні мисливців на осінь не-
розділеного мовчання
коли воно стає золотим
вартова мураха
розгойдується на найвищій травинці
виглядає непроханих гостей
ранкове повітря прогрівається хутко
мов долоні долучені до обіймів
чи зможе той
хто сонце цілує в губи
задмухати темряву
чи виверне її мов кишеню
після дощу
на твоєму одязі
лишається енна кількість
ще не висохлих крапель
тотожних зворотному відліку
перед спрагою
в ясний сонячний день
відпочиваючи під короною ясеня
ніхто з подорожніх так і не помітив
як на корі з’явилася
ще одна зайва зморшка
від того що під землею
хрипко розстібається блискавка
на воронячій горлянці
вивалюючи ще один голос
на зачовгану ожеледь тиші
де метафори мирного часу тепер
1
морщава мудрість кори
підмайстер’я долоні
спека бетону
той хто живе в очікуванні стріли
ходить сутулячись
тамує дихання зачувши будь-який свист
щоб найщільніше зближались ребра
гостро тече ріка —
цей заломистий корінь
горішнього синього —
вже не навчаючи нас
взаємної ввічливості —
я був псом який
стереже на мокрім асфальті
полегле тіло дощу
доки воно не воскресне
