Тарас Яресько
вже світло наче дайвер в тьму пірнає
і все що так страшило і вело
відмичкою шкребе замок до раю
біліє аж від заздрощів вино
із ягід темних із тієї ночі
в якій горить горить уже печаль
від учора світ збожеволів
тиша ходить по краю
зазирає з осторогою
в кратер гучномовця
приставлений до риб’ячого рота
аж риба від наруги втопилася
я клякнення, я корок, я кора —
я дятлом гравірований Коран,
я зроговілий подих вітровіїв,
я все, що стовбур зміг відколи мріяв,—
введе мені ще дозоньку оса, —
задрімай в бомбосховищі сестро
хай насняться тобі:
лебеді з рушників
в номерах готельних
коли заблукає в повітрі дим
птах позичить свій голос воді
й та під тишею битого міста
доведе до нявчання плямистий мармур
з розгортанням всередині каменю
шліфований водою камінь
лежить над висохлим ложем ріки
мов недовтілений витвір митця
над пірамідкою долонь
проміння в зимі охолоджується ще на льоту
ламає на кризі собі ключиці
сльозогінний вітер поколює очі —
сльоза замерзає також ще на льоту
надто жарке літо надто
просмолені міські дашки
ось-ось спухнуть від опіків
чорними пухирями
та навіть спека насправді не привід
залишатися в затінку
розгледь його
вимовляй
йому теж дубіє язик від
танінів кори
його рот це також майже поріз
що як
оглухнути
осліпнути
затерпнути
для усього крім
ми засинали поряд
не зашторивши вікна в спальні
й мерехтіли зірочки ніби від стусана
в небесному оці уявного папараці
що навів на вікна цілісінькій місяць
мов об’єктив з безперервним спалахом
розворушується мурашник сонця
зрання розповзається довкола
світломаскувальний режим грудей
щось і далі ховає всередині від усіх
